А ХТО УЧОРА ЗАХОДИВ ДО СТАРОЇ ЛЬВІВСЬКОЇ СИНАГОГИ НА ВУГІЛЬНІЙ?

 

Одного літнього дня я зустрів знайомого – Михайла Cтібунова, який затягнув мене туди, куди він сам йшов, нікого не попереджуючи. А саме до старої синагоги“Хадашим” або «Янкеле Ґланцер Шул”, що вікі-вічні знаходилася та знаходиться у Львові на вулиці Вугільній, 3. Їй нещодавно вже виповнилося  – аж 175 років!

Заходжу: атмосфера творча. Люди про щось там розмовляють, відбувається репетиція. Перед глядачем на стіні прикріплене величезне полотно, куди б, певно,міркую мали проектуватися зображення. Процесом керує режисер-постановник Михал Влад, з яким мене й познайомив мій супутник. Режисер відомий у Львові ще по Театру «Гаудеамус», а зараз вже своєю новою театральною майстернею “Ательє 18″(18 – бо там ледь є місця тільки для 20 глядачів, та й ще тих, що сприймають авангард!). Михал також, згодом ще запрошував мене до їхньої поетичної спілки “Парасолька на п’ятьох”.

 

7

 

– Так це Синагога – чи Театр? – запитався.- Наскільки я зрозумів, це полотно розміщене тут не просто так, воно виконуватиме якусь функцію під час вистави?

̶  У цьому приміщенні ми існуємо вже майже третій рік. Шляхи Господні несповідальні, отак ми тут і опинилися! Зараз будинок у занедбаному стані, узимку немає тепла, ритуальні служби тут не відбуваються, а працюють тільки декілька творчих студій. Фактично за цей час нами тут були поставлені деякі, на сьогодні закінчені спектаклі. На цій репетиції ми зараз вводимо у спектакль «Станція» за п’єсою українського драматурга Олександра Вітера нову акторку Оленку Дуванову на роль жінки Ірини (тоді власне відбувалась звичайна для театру подія, введення нового актора у стару роль). Воно нам, нібито, вдається, і я сподіваюсь, що незабаром ми відновимо цю пречудову виставу-перформенс, яка для нас є дуже складною: ми використовуємо відеоряд, тобто крім акторської гри, відтворюватимуться ще й події на екрані. В наших умовах так званого “бідного театру” надто затратно було б створювати усі декорації вручну, тому ми беремо в Інтернеті картинку і виводимо її на екран. Такий варіант подачі матеріалу набагато краще сприймає сучасна людина. Тут власне використовуємо десь–до 30 кадрів. Наша сценографія підкреслює, коментує події на сцені. Актори і слайд взаємозалежні, доповнюють одне одного.

 

9-1

 

̶  Про що йдеться у спектаклі?

̶  Олександр Вітер написав надзвичайно сучасну, філософську казку “Станція, або розклад бажань на завтра”, у якій він дуже критично відтворює головні думки сьогодення. Тобто мова про те, що ми існуємо у вигаданому ілюзорному світі та проживаємо життя, не намагаючись осягнути, навіщо ми його проживаємо. Багато людей використовує схему життя для того, щоб мати тільки насолоду. У спектаклі “Станція” можна розпізнати алюзію на твір братів Стругацьких “Пікнік на узбіччі” про кришталеву кулю, яка виконувала бажання і давала не те, що людина декларує, а її дійсне підсвідоме бажання. Коли Сталкер приводить в зону персонажа який начебто хотів, щоб одужала його дочка, а натомість отримує гроші, стає зрозуміло, чого той хотів насправді. “Станція”  ̶  розповідає нам про станцію здійсненних бажань, але здійсненних лише на ту краплю солодкої патоки, куди потрапляють мухи. Одна на довше  ̶  наглядачем, і двоє дівчат, що дивним чином потрапляють сюди. Вони у трьох вікових категоріях. Жінка Старша (Людмила Котова),  Жінка Зріла (Наталія Петровська), і Молода Дівчина (це саме і є – Олена Дуванова-Зінченко). Ми дивимося на дію крізь призму світосприйняття цих трьох жінок.  Як у  “Воротах  Расьомон”: одна подія розглядається з різних позицій. Одній з цих жінок здається, ніби вона прилетіла до місця подій на літаку, іншій, ніби прибула на пароплаві, а третій ввижається, ніби звідти вибратись можна тільки на поїзді. Розігрується сцена зі збігом думок, або так званого паралелізму мислення,  така ідея дуже вдало розвинута, наприклад, у ”Солярисі” Станіслава Лема.  Цю виставу ми вже показували тут у Львові минулого року на фестивалі “Ніч у Львові”. Це відбувалося у Львівському Арсеналі, і ми серед тих лат та мечів теж, наче потрапили на якусь дивну “станцію” з таким антуражем, що там і справді могли б відбуватись такі незвичні події, ніби в машині часу. Незважаючи на те, що людей тоді прийшло так багато, що деяким довелось стояти, вони таки вистояли півтори години. Думаю, що люди перейнялись змістом твору, їх зачепила та “станція”, вони побували там і приміряли це на себе. У всіх є своя певна “Станція” і ми собі всі ставимо колись це питання: “А чи був я на тій Станції? Потрібнен я чи непотрібен? Збулося бажане? Знайшов я, як утекти з тої Станції, де примітивні бажання – такі, як, наприклад “Я хочу мати мільйон доларів” – та для чого вони мені? Кому я потрібен з цими грішми?

Наступний спектакль ̶  корифея ізраїльської драми Йозефа Бар-Йозефа, цей автор відомий у світі, але в Україні ще не надто.  Його п’єса “Важкі люди” – ми якраз закінчили працювати над нею – написана у 1973 року. Йдеться про таку серйозну проблему – недовіра, нерозуміння. Неможливість комунікації. Ми можемо про щось говорити, махнути рукою і піти, а спілкування не відбулося. Чому? Тому що немає довіри. Є живе спілкування – таке, як от у нас зараз, а є спілкування хитрувате, хтось щось вигадує, хтось щось недоговорює. На цьому не можна нічого побудувати!

Брат головної героїні, Рахелі, (Людмила Котова) так би мовити, “сватає” її. Привозить із Єрусалиму для неї чоловіка, тобто ставить просто перед фактом. Виявляється, що той має шість поколінь предків з Єрусалиму, а це більш, як 200 років. Зі всіма цими набутими реальними установками світського та релігійного єврейського життя прибула ота людина в іншу країну. У Англію. Весь час його не розуміють. А він каже: скажіть мені тільки правду! Не може існувати ніякої сім’ї і ніякого спілкування, побудованого на навіть маленькій брехні. Герой ставить питання руба: якщо ти збрехав у чомусь малому, то ти підеш потім далі. Цей жених, Лейзер (Едуард Єленевський), впевнений у тому, що він правий у останній інстанції, у нього там шість поколінь в Ізраїлі і він такий собі цабе. Приїжджає у дім для того, щоб здійснити якийсь благодійний вчинок: його не цікавить думка інших, і раптом – його починають критикувати. Ця людина приходить у “чужий монастир” зі своїм уставом: “Я – чесний, а ви – не чесні!”.

Ідея вистави – дефіцит спілкування, яке починається тільки тоді, коли є довіра. Інший герой, брат Рахелі, Саймон (його виконує сам Михал Влад), каже що є й інша іпостась правди. Він звертає увагу героя до Біблії, де є безліч історій, пов’язаних з брехнею на благо роду та задля того, щоб продовжувалось життя.  Там розглядається також і етнічна проблема  ̶  так звані «ішув» та «галут». Є автохтонні євреї в Єрусалимі, там, де вони жили віки-вічні, зі своїми традиціями – це «ішув», але є євреї ̶  так званий «галут»  ̶  які не живуть там, тобто діаспора, які навчають інших, як їм слід там бути. Саме таким непримиренним персонажем є Бені (Віктор Юркаєв), власник квартири, де мешкає Рахель. Це історія про дві правди життя і на фоні цього відбувається складний процес можливості спілкування. Ми через особистий досвід намагалися дійти до втілення п’єси.

 

dscn0374-1

 

Щодо подальшої роботи, то ми щойно взялися до п’єси чудового польського драматурга Славоміра Мрожека, до драми “У відкритому морі”. Як виявилося вона є надсучасною, хоча написана 1960 року. Три потерпілих на плоті, на якому втрималися після катастрофи, і замість того, щоб думати як діяти далі, куди плисти, двоє сильніших вирішують, вподобати та спожити, тобто елементарно з’їсти, третього, навіть більше – вони вмовляють його в тому, що він повинен бути з’їденим. В кінці з’ясовується, що в них є повна харчів скриня, а до плоту може допливати поштар, ще також лакей; введені ще додаткові персонажі, що маніпулюють нашою свідомістю  ̶  там з’являється менеджер рухів – спортсмен, всіх навчає, як дозволяється зарядку робити, і ще також поліцейський, який знає тільки одне – як «Не можна!». Цей пліт  ̶  наше життя, а  ми тут вирішуємо “проблеми” – якби то кого “з’їсти” або вмовити його, аби він сам прокричав: ”Та їжте вже мене!”.  Чи не нагадує вам це чимось сьогоднішню ситуацію в Україні?

Остап Хмарний

 

Авторка фото з “Важких людей” – Інна Кучер, зі “Станції” – Вікторія Ковальчук

 

Tags: artdramajewish theatrejewsLvivscenetheatre

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *