Анна Гавальда
Спочатку варто сказати кілька слів, хто ж така ця зірка французької словесності, «наступниця Жорж Санд» (з чим я , власне не погоджуюсь, оскільки до Жорж Санд тій Гавальді ще далеченько!). Анна – випускниця Сорбонни в галузі журналістики, проте опісля , як то часто буває, вона не знайшла себе в тій професії і, щоб ви думали? Так, вона влаштовується в школу, викладати першокласникам французьку мову, потім виходить заміж, народжує двох дітей і чоловік залишає її. І отут , мабуть, від туги і злості на всіх чоловіків планети починає писати, досить вдало , до слова. Оскільки її перша збірка оповідань «Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав» була перекладена 30ма мовами світу. Надалі наступні романи, які отримували певні нагороди, були екранізовані «Просто разом» , «Я її кохав. Я його кохала».
У 1999 році, плаксива жіноча натура працювала вчителькою в середній школі, випустила перший збірник новел : «Мені б хотілось , щоби хтось мене десь чекав», «Я її кохав. Я його кохала.», «Ковток свободи». Але не так все вийшло як думалось, швидше навіювали сміх, аніж меланхолію…
Збірка «Мені би хотілось…» складається з 12 таких собі новел. Кожна , ніби геть різниться від попередньої, але доволі примітивно схожі сюжети. Все крутиться довкола спонтанного сексу(може авторці його сильно бракувало в ті моменти), покинутих жінок або розчарованих чоловіків. Дивні деталі, досить інтимні речі, які описані саме не красиво чи гармонічно – а по- життєвому,подекуди грубо, відразно і кумедно. Вона , ніби й не говорить про почуття, проте мимоволі вони постійно присутні у сюжеті. Роман «Я її кохав. Я його кохала» призначений на публіку , якій цікаві довгий плаксивий мотив розлучення , дітей і життя зі свекром, так , саме зі свекром, це зрозуміло, мабуть тільки французам, може, то їхня родзинка. Довгі переповідки батька колишнього чоловіка про свої стосунки і не зовсім вдале подружнє життя та стосунки героїні. Ну таке, не так, щоб цікаво і не так, щоб «брало за душу», якось так буденно. «Ковток свободи» – дещо інше, аніж попередні «шедеври», авторка розповідає про дику сімейку, про двох сестер і двох братів, що виросли і мають свої життя та одного дня вирішують залишити всі свої справи і вирватись разом, згадати дитинство, юність і побалакати про земне. Ну, цей роман більш динамічний, має багато іронії та сарказму, мені здається, Гавальда тоді або чоловіка знайшла, або вирішила більше не сумувати. Доволі нестандартний сюжет, розв’язка доволі несподівана. Роман заглиблює тебе у всі закамарки особистого життя героїв, чим живуть,що їдять і якими засобами гігієни користуються, не знаю чи всі прагнуть вникати в такі деталі, проте оце і є особливий стиль Анни Гавальди. Вона хоче заглянути всюди , проте робить це якось злегка незграбно і грубувато… Але Захід це оцінив якнайбільш позитивно, очевидно вони так нецікаво живуть, що їм хочеться прожити чужі життя бодай на кілька вечорів.
Поглинувши ті сенсації у мене залишились двоякі відчуття, як-то кажуть, потрібно нарешті навчитись читати ковтками, а не залпом, хочеться запити це чимось. Як на мене – доволі примітивна проза, якою не зачитуєшся, а лише сприймаєш як факт. Рекомендувати її не можу, це читво не приносить в душу чогось прекрасного, надихаючого чи вартісного. Можливо , інший менталітет, але на мою думку, творець книги – людина, яка не підлаштована під менталітет, це людина, яка має бути доступна читачеві в будь-якому кінці планети. Отже, Вам вирішувати, Анна Гавальда – сенсація французької словесності чи жіночка, яка нудиться дома та намагається замаскувати у своїх творах образу покинутої дружини !