Лицар кубків у інтерпретаціях Івана Франка

Сучасна кінострічка “Лицар Кубків” режисера Теренса Маліка, відомого своїми глибокодумними візіями своєрідного магічного реалізму в кінематографі, розпочинається з переказу небелиці від автора:

“Пам’ятаєш, в дитинстві, я розповідав тобі про молодого принца, лицаря, котрого батько, король Сходу послав на захід, в Єгипет – шукати перлину. Перлину із морської безодні.
Та коли принц прибув туди, люди піднесли йому кубок, і питво відняло у нього пам’ять.
Принц забув, що він син короля. Забув про перлину, і глибоко заснув.
Король не забув сина. Він слав депеші, посланців і провідників, та принц усе спав”.
Джерелом натхнення для цього уривку, та й фільму загалом, були розвідки ще Карла Гюстава Юнга в його “Архетипах і Колективному Несвідомому”.

Лицар кубків у колоді карт таро

“У гностичному гімні душі ( Пор.Thomasakten y Neutestamentliche Apokryphen – ред. Hennecke cc.227-281) батьки висилають сина знайти перлину, що зникла із королівської корони батька. Вона лежить під охороною дракона на дні глибокого колодязя, в землі єгиптян, хтивому й захмелілому світі фізичних і духовних багатств. Син і спадкоємець вирушає в дорогу, щоби знайти коштовний камінь, але, в оргіях єгипетської мирської насолоди, забуває про самого себе і своє завдання, аж поки лист батька не нагадує йому про його обов’язок. І він вирушає до води, поринає в темну глибінь колодязя, де на дні й знаходить перлину, щоби врешті піднести її найвищому божеству

Цей приписуваний Бардесану гімн походть з епохи подібної до нашої у більш ніж одному розумінні. Людство шукало й очікувало, і власне риба — “levatus de profundo” — з джерела і стала символом Спасителя.”

Про Архетипи колективного несвідомого за К. Юнгом.

І.Труш. Портрет І.Франка, 1940 р.

Мало хто знає, та Іван Якович Франко також досліджував цей образ саме у праці “Варлаам і Йоасаф – старохристиянський духовний роман і його літературна історія”, за яку вчена рада Віденського університету й присвоїла йому ступінь доктора філософії.

Після двох невдалих спроб здобуття цього ступеня в Львівському університеті, спочатку на тему політичної поезії Т.Г.Шевченка, потім спроби присвячення наукових розробок письменникові-полемісту ХVІ ст. Івану Вишенському, ця дисертація в його житті була знаковою.

Аналізуючи грецький, арабські (Бомбейське видання, Галльський рукопис, Ібн-Бабавайг), грузинський та вірменський тексти “Історії про Варлама і Йоасафа”, порівнюючи імена персонажів роману з іменами інших літературних і історичних джерел, Іван Франко відстежує шляхи трансформації індійської легенди про засновника буддизму – релігії Сходу, відомого в історії як Будда Сак’я Мун, що жив за півтисячі літ до народження Ісуса Христа. Саме ця легенда стала основою для творення історії про навернення у християнство язичника Йоасафа.

Коли християнство, поширюючись, проникло в Індію, тамтешній король на ім’я Авенір запровадив жорстоке переслідування його прихильників. Та ось у нього народжується син, і король все робить для того, щоби принц, якого нарекли Йоасафом, не дізнався про людські злидні, хвороби й, звісно, нову віру. У цей час християнин-аскет на ім’я Варлаам, що живе у пустелі, уві сні одержує божественний наказ прибути в Індію і навернути Йоасафа в християнство. Він хитрощами проникає у королівський палац, переодягнувшись купцем і вдавши, що хоче подарувати принцу коштовний камінь.

Згодом йому вдається охрестити принца.

Коли король дізнається про навернення принца у нову віру, він проводить різноманітні заходи, щоби примусити його зректися християнського вчення: організовує диспути за участі мудреців королівства, намагається спокусити сина дівочими принадами, оточивши його лише жіночою прислугою. Але принц не лише витримує усі випробування, а й навертає мудреців та самого короля – свого батька у християнство. Король зрікається трону і закінчує своє життя в пустині. Йоасаф також відмовляється від королівства і теж іде в пустиню, щоб розшукати свого вчителя Варлаама. Знаходить його, і там в молитвах і самокатуванні вони проводять час аж до останніх своїх днів.

Детально проаналізувавши грецький варіант історії про Йоасафа, Іван Франко доводить, що автор вплітає в свій текст інші, готові вже твори (як приклад – “Апологія” Арістіда), теологічні навчання, виклади, промови євангелістів та інших християнських святих, молитви, які “…щедро розсипані в тексті і становлять немов енциклопедію християнської теології у всіх її головних відділах” (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Видавництво “Наукова думка”. Київ, 1981, т.30).

Такого роду виклад і трактування цього дослідження Франка пояснюється дуже просто. Іван Якович був, до певної міри, послідовником Драгоманова ( з його міфологічним компаративізмом), адже не менш цікавим є те, що Каменяр навіть наводить паралелі й знаходить відповідник цьому мандрівному сюжетові в українській літературній спадщині: згідно з ним, це Легенда про Євшан-зілля.

Остап Хмарний