Дуель

Ще в ХV – XVI столітті у Західній Європі поширилася мода на видання листівок з короткими описами судових процесів та злочинів. Вже з ХVI – XVII, з’являється повноцінна література на цю тему. Засновником «жанру» стає Франсуа Гайо Де Пітаваль, з його славнозвісними «Відомими і цікавими судовими справами та винесеними вироками» (1734-1741 в 18 томах) («Causes célèbres et intéressantes, avec les jugements qui les ont décidées»). Його іменем згодом почали називати всі подібні праці. Доволі відомим твором виданим з 1842 р., став «Новий Пітаваль» В. Гізінга та В. Гьорінга.
В тому ж році світ побачили «Паризькі Таємниці» Ежена Сю, «Таємниці Лондона» Поля Фюваля (1844), «Справжні Таємниці Парижа» Ежена Віддока (1845), «Сучасні таємниці Варшави» Сотера Розбіцького (1845), анонімні «Таємниці Берліна» (1847), «Петербурзькі нетрі» Всеволода Крестоського (1867). У 1890 р. зявилися «Таємниці Львова» Анастазія Варшинського.
Відомий львівський журналіст Омар Узарашвілі видав популярні нариси «Львів бандитський» та «Львів «ментівський»».
Що стосується досліджень історично-відомих, нашумілих випадків порушень закону у місті Львові, слід віддати належне книзі Андрія Козицького і Степана Білостоцького – «Кримінальний світ старого Львова»
Депресивна Росія і мода на таку ж сумну музику, образотворче мистецтво, одяг та літературу, що зараз популярна серед схильної до нарко-залежності молоді в Україні, поволі затікає на українські сервери, як зубна паста з тюбіка.
Всі ми захоплюємось творчістю закордонних письменників і поетів-класиків, ба навіть не класиків, а сучасних.
Гіпер-романтизована, легендарна історія смерті Пушкіна, звісно ж, затьмарює, не менш цікаві події, що трапились через 24 роки після смерті видатного російського поета але, все ж, розкажемо.
Сталося це 1861 року в садку біля будинку Лєшека Домбчанського, між вулицями Калічою та Цитадельною, у Львові. Відомі в цілому місті на той час, письменники Валерій Лозінський та Кароль Цішевський влаштували криваву дуель. Бійку на шаблях. Лозінський, рідний брат львівського історика та колекціонера Владислава Лозінського, здобув славу як автор історично-пригодницьких творів. Львівяни середини ХІХ ст. зачитувалися його романами «Ходачкова шляхта», «Сірома та карамазини», «Чорний Матвій», «Заклятий Львів». Цішевський постійно публікував свої нариси з історії Львова в місцевій пресі.
Причиною конфлікту стало нерозділене кохання. Річ у тому, що писаки були приятелями, разом працювали в редакції журналу, Лозінський навіть підміняв свого колегу на деякий час, поки той їздив на лікування. Кароль необачно познайомив Лозінського зі своєю нареченою, панною Пшиленцькою. Скориставшись відсутністю Цішевського, підступний письменник почав за нею доглядати і, врешті-решт, відвоював її серце. Дізнавшись про зраду нареченої та кращого друга, Цішевський не на жарт розгнівався. Він погрожував самогубством, а Лозінський, в свою чергу, в одній зі своїх статей назвав Цішевського «паперовим редактором». У відповідь екс-наречений почав поширювати в місті рукописний памфлет, у якому ганьбив зрадливого друга. Після цього В. Лозінський послав до Кривдника своїх секундантів. 10 січня вони зустрілися сам-на-сам.
─ Дайте мені шаблю! – кричав Лозінський, як згадують очевидці, ─ Я цю бестію розполовиню!
Дуель тривала менше одної хвилини. «Львівський Дюма» (таку кличку отримав Лозінський серед міщан) був вищим на зріст від противника, а крім того, ще й трохи недобачав, тому Цішевський мав суттєву перевагу і, після того як ворог поранив його в ліве передпліччя, у відповідь розрубав йому скроню саме в тому місці, де вже була рана. Причому, попередню той отримав під час іншої дуелі, з редактором газети, в яку дописував. Письменник знепритомнів. Наступного дня дирекція поліції повідомила про дуель, кримінальний суд. Члени Спеціальної слідчої комісії допитали дуелянтів та свідків поєдинку. Слідство йшло досить мляво, оскільки ніхто не висував претензій, а завдані дуелянтами один одному рани не були надто небезпечними. За два тижні Лозінський, на власну відповідальність, відпросився з лікарні. Замість того аби лежати вдома в ліжку, письменник ходив у гості та відвідував редакції, згодом його стан погіршився. В Лозінського почалась лихоманка, а тоді й запалення мозкових оболонок, від чого й помер 30 січня 1861 року.