Пропаща корона

Попри велику популярність князя Данила, історикам довший час не вдавалося знайти жодного артефакту, який би належав йому особисто. 2002 року київський археолог Олександр Моця у Меджибожі (Хмельницька обл.) знайшов свинцеву печатку. На думку істориків, вона безпосередньо належить князю Данилу Романовичу. На одному боці зображено святого Даниїла Стовпника, а на іншій – архангела з державою (клейнодом) у руці. Серед науковців спочатку панували думки, що печатка належить московському князю Даниїлу Олександровичу, а потім раптом, наче нізвідки, виринула версія про існування на території Галичини в ті часи поширеного культу святого Даниїла стовпника.

Офіційна легенда, якої дотримуються більшість шукачів корони Данила, говорить про те, що вона була перероблена на митру Перемишльського єпископа Юрія Винницького впродовж 1700-1713 років. Митра зберігалась з великою пошаною і використовувалась лише на визначні свята – 1-2 рази в рік.

Наприкінці ХІХ століття Перемишльським єпископом був Іван Ступницький. Окрім духовного сану, владика дуже цікавився нумізматикою та історією мистецтва. Саме він і залишив змістовно-цінний опис цієї корони-митри:

«Виготовлений з міді головний убір інкрустований 972 маленькими рубінами та 300 маленькими перлинами в переділах. Коштовні камені погано відшліфовані. Рубінових хрестик на митрі походить з XVII століття. Основною цінністю митри – є дві великі перлини».

Історики мали би засумніватися, а чи була митра справді перероблена з корони? Адже малоймовірно, що Папа посилав би Данилу корону виготовлену з міді, а не з золота. Також неправдоподібним є використання в короні рубінів. У той час частина Русі була захоплена монголо-татарами, а рубіни – це камені, що їх використовували кочівники для оздоблення збруї своїх коней. Тому наявність цього каміння на короні могла б принизити і образити Данила, чого Папа, очевидно, не хотів.

У зв’язку з 700-річчям коронації Данила Романовича, яке 1953 р. широко відзначила українська діаспора, в літературі вперше поставлено питання про існування автентичних документів Римської курії, що підтверджують цей знаменний факт. На ювілейній конференції Наукового товариства імені Тараса Шевченка в Римі зі спеціальною доповіддю “Проблема коронації Данила” виступив відомий церковний історик і археограф, протоархимандрит Василіанського чину о. Атанасій Григорій Великий (1918–1982), який підготував до ювілею публікацію найповнішого зведення документів римських пап, що стосуються історії України1 . У доповіді о. Атанасій Великий зазначив, що в Апостольському секретному архіві Ватикану, де він пропрацював багато років, немає жодного документа, що підтверджує прийняття рішення про коронацію Данила і про надання йому королівської корони або інших інсиґній. Такий висновок історик зробив на підставі вивчення матеріалів 22-го тому Реґістру папських послань з листами Інокентія IV (Archivum Secretum Apostolicum Vaticanum. Registra Vaticana. Vol. XXII). У цьому фоліанті збереглися копії документів, які на початку ХVII ст. зробив архіваріус Римської курії Джованні Леончіні, – відомих нині послань понтифіка до Русі та інших країн Східної Європи, серед них – документів, що стосуються коронації литовського князя Міндовга у 1251 р.

І хоча згадки про коронацію Данила все-таки знайшлися у інших документах, зокрема, 1715 р. в Парижі опубліковано виявлений у Королівській бібліотеці (Bibliotheca regia. Codex 1488) список Життєпису папи Інокентія IV, складеного в середині ХІІІ ст. де францисканець Ніколо да Кальві (Niccolò da Calvi), відомий також як Микола з Курбіо (Nicolaus de Curbio), що входив до найближчого оточення папи Інокентія і навіть виконував обов’язки його духівника (особистого капелана) пише:  “До руських, що надіслали до Римської курії своє урочисте посольство, [папа] також послав свого легата, через якого вони були проінструктовані і поінформовані про католицьку віру зі збереженням грецьких звичаїв та обрядів, посланий же був пан Альберт, архиєпископ Лівонії і Пруссії. Згодом до [руського] короля від Апостольського Престолу відбув легатом пан абат з Мазаріо, який його ж і коронував”

Однак — це все що ми маємо.

До того ж викликає стурбованість, що в листах Інокентій IV називав Данила і його брата Василька “королями” задовго до гаданої коронації, – починаючи від першого звернення до них – 1246 р. Цей факт, на думку о. Атанасія Великого, свідчить про спадкоємність королівського титулу руських князів, одержаного ще за часів князя Володимира Святославича. У 1075 р. папа Григорій VII називав “королем” вигнаного з Русі київського князя Ізяслава Ярославича, а його синові Ярополку передав корону як “звичайний подарунок”, що мало свідчити про особисту прихильність понтифіка. Щось подібне, на думку історика, було і 1253 р. з Данилом Романовичем.

*************************************************************************************************************************************************

Раптом в кінці ХІХ століття, поблизу села Михалків, що над річкою Нічлавою — лівою притокою Дністра, Борщівського району на Тернопільщині, місцеві селяни випадково натрапляють на скарби. Перший скарб був знайдений 12 липня 1878 року біля розмитого дощами беріжка якоїсь польової дороги, чи стежини, другий, близько того місця, майже двадцятьма роками пізніше — 1897 р., що вже є доволі дивним явищем. Серед збірки цієї пам’ятки були унікальні золоті речі: частини двох діадем, нашийна гривня, чотири браслети, 12 пластин та фібул-застібок, сім нашивних блях, навершшя ритуального жезла, чотири чаші, понад тисячу двісті золотих намистин, а також кілька скляних і бурштинових намистин та ін. Перелічені коштовності були придбані (по суті, закуплені за безцінь) власниками Музею ім. Дідушицьких , у Львові. Саме граф Володимир Дідушицький (1825-1899 рр.) — перший власник Михалківських скарбів, походив з аристократичної (окатоличеної ще в середньовіччі) русько-української родини, яка веде свій рід від давньоруських бояр Дідушичів, які з ХIV ст. Осіли в околицях Стрия на Львівщині. Згідно з генеалогічною легендою походили від князя Василька — брата князя Данила Романовича (Галицького). Рід Дідушицьких був одним з найбагатших на Галичині.

Портрет Володимира Дідушицького

“ Власник Михалківського скарбу гр. В. Дідушицький забрав його зі собою до Парижу, щоби там його показати компетентним колам. Оскільки, невдовзі, жодному співвітчизникові, ані інституції (наприклад, Академії) було заборонено його (Михалківсьий скарб) досліджувати, то тішимося, що хоча б французькі вчені будуть мати можливість щось про нього сказати. І це, правдоподібно, не дасть нам довго залишатися під враженнями дотеперішніх припущень, які компроментують нашу науку”.     [ Ziemiecki, 1878, №22, s.554]

“Для означення їх (Михалківських скарбів — М.Б, Л.К.) приналежности треба, би стала нарешті приступна головна маса михалківських находок, зі скарбів 1878 і 1897 р., що досі, як висловлюється проф. Соколоський, в музею ім. Дзєдушицьих “завистно стережуться, міцнійше сховані під тайною семи апокаліптичних печатей, аніж під землею”. Факт сей не приносить чести ані інституції ім. Дзєдушицьких, ані польській науці, нею репрезентованій, а вже траги-комічним стає становище перед сими замкненими дверима галицького кола консерваторів, що мають забезпечити пам’ятки старинности для наукового використання”.

(Із рецензії Михайла Грушевського, 1901 року)

І хоча Михалківський скарб не має рівних собі за цінністю серед подібних скарбів у всьому Карпато-Дунайському басейні, і до 1940 року він зберігався в львівському Історичному музеї. З 1940 року доля скарбу невідома. Збереглися гальванічні відбитки (експонуються в львівському Історичному музеї), та фотоґрафії скарбу.

Муляжі виробів Михалківського скарбу. Експозиція у Борщівському обласному краєзнавчому музеї   http://www.nas.gov.ua/EN/Messages/News/Pages/View.aspx?MessageID=4141

Багато речей з Михалківських скарбів потрапило у приватні колекції, а також в музеї Відня, Будапешта і Берліна. Наприклад, у Природничому музеї у Відні зараз зберігається одна ціла мисочка-чара і два уламки іншої, манжетовидний браслет, звій тонкого дроту, 207 намистин, великий дармовис у вигляді оберненої пірамідки з кулькою внизу, одна ціла прикраса у вигляді нашивної бляхи і три уламки іншої (Пастернак, 1961, с 442 список за автопсією Я. Пастернака).

“Досліджуючи етно-культурну приналежність творців Михалківських скарбів різні дослідники по різному визначали її. Наприклад у ХХ ст. Більшість з них віддавало перевагу фракійській концепції їх походження, хоча в самій Фракії жодних речей, подібних до михалківських, не знайдено взагалі. Як відомо, на початку періоду раннього заліза фракійці в Карпатському регіоні не проживали[Георгиев, 1966, с.136;Kemenczei, 1994, р.65]. Натомість чим раз більше аргументів підтверджує гіпотези тих вчених, які вбачали для Михалківських скарбів аналогії (за символікою і манерою виконання) не лише з Альфельду і приадріатичних областей Балканського півострова, але й, здавалось би, віддаленого егейсько-анатолійського регіону.

Саме у пошуках ймовірної прабатьківщини “михалківського стилю” було звернено особливу увагу на тогочасну систему релігійних уявлень та різні способи образного їх подання. Наприклад, прямі аналогії до образу вовка з роззявленою пащею, який оздоблює аж три зооморфних пластини з Михалкова, знаходимо в культурі Аппулійсього узбережжя, зокрема, серед пам’яток давнів — народу іллірійського походження, які були споріднені з месапами і певкетами(а всі разом належали до племінної групи япігів). Ці спільноти в ХІ -Х ст. До нар. Хр. Перебралися з Балкан через Адріатичне море і розселилися на зверненому до Греції, узбережжі Апенінського півострова. Найпоширенішим в іконографії давнів був мотив вовка, оскільки він пов’язаний з назвою самого племені Daunii, що означає “той, хто належить до вовків”[Altheim,1932,s.81;Ильинская,1988,с.145]

Те, що фонетична форма “давн” є виключно іллірійською і вводить у коло “вовчої”топоніміки і антропоніміки, встановив на обширному матеріалі Вяч. Іванов [Иванов,1975, №5]. Тут виступає характерне для релігійних переказів багатьох народів уявлення про вождя племені в образі вовка, або людини, що наділена здатністю перетворюватися у вовка [Иванов,1980, с.242]. Крім того, “вовча” природа родоначальника давнів — Давна, підкріплюється його походженням. У грецькій міфології Давн був сином аркадського царя Лікаона(грецьке — лікос– вовк), якого боги перетворили у вовка(порівняймо з розповідями Геродота про верхньодністрянських неврів, які перетворювалися у вовкулаків). Для образу вовка у давнів, як зазначають дослідники, характерним є звязок з підземним світом, володар якого набуває рис потворного вовка-пса, що пожирає душі померлих [Иванов,1977, вып.4; Ильинская,1988,с.146]. Власне, в іконографії давнів, зокрема на камяних надгробних стеллах, присутня вовкоподібна потвора із загрозливо розкритою пащею, перед якою стоїть людська постать. Значна кількість зображень вовків і водоплавних птахів(пригадаймо символи т.зв. “Hallstattvogel”) вигравіювана на 596 вапнякових стеллах в районі Сипонту біля мису Гергана (порівняймо: Горгани — назва найбільш кам’янистої частини Покутсько-Буковинських Карпат в Україні)”.

“Домініканські чорні інквізитори й францисканські сірі брати склали свої списки небажаних гостей. Тепер вони не обмежувалися звичайними єретиками і язичниками, бо поряд зі своїм сфабрикованим міфом про вампірів вони придумали ще й іншу форму: перевертня. Що стосується перевертнів, які начебто, проявляються при появі повного місяця, то визначення (з англ. Werewolf -перевертень, вовкулака, де were — означає людину, походило від словосполучення “людина-вовк”), але насправді ця назва виникла саме від давньої друїдської касти деревних королів(лордів), що називається Weres або Wallans.

Їх тотемною твариною був вовк – так само, як інші племена були представлені, скажімо, кабаном або конем. Ці тотеми були більш ранніми попередниками геральдики, завдяки яким сім’ї були ідентифіковані тваринами, рослинами, ракушками та іншими зображеннями на своїх прапорах. Історично, воллани стали дуже впливовими, заснувавши великі царські династії в Ірландії, Уельсі та Англії.

Cadwallon fab Cadfan. A crude illustration from a 15th century Welsh language version of Geoffrey of Monmouth’s highly influential Historia Regum Britanniae (‘History of the Kings of Britain’)

Великий Кадволлан з Уельсу був з цієї друїдської раси, як і король Кассволан, безстрашний син Белі Маура – найбільший з усіх государів Лісових Лордів близько 100 року до н.е. Інші тотеми, безумовно, були різними уявленнями про бога і богиню, і особливо актуально, що одна з них на сьогодні залишається шанованою національною берегинею Великобританії, зберігаючись протягом століть від ранньої культури деревних лордів.

Первісно воллани прийшли очевидно з Месопотамії, де вони існували ще близько 3800 років тому, приблизно в 1800 році до нашої ери.

Photo © The Israel Museum, Jerusalem                                                                                                              Ця важлива і багата колекція золотих прикрас була зроблена в Ханаані в пізньому бронзовому віці, з золотом з родовищ у східній пустелі Єгипту або в Нубії. Різниця в кольорі пояснюється додаванням інших елементів, таких як срібло, оскільки стародавні золоті роботи рідко були чистим золотом. Золото має високий ступінь пластичності і досить високу точку плавлення, що дозволяє майстрам нагрівати шматок до світлової точки, створювати або додавати конструкції без ризику пошкодження. Відносно прості інструменти були ефективними в роботі цього м’якого металу навіть у холодному стані. Зазвичай використовувались молотки, бронзові долота і пуансони, а також різні інструменти зі слонової кістки. Вони застосовувалися для виготовлення листового золота. Листове-золото було зроблено шляхом забивання невеликого бруса, а лист бився між двома шматками шкіри. Дріт був також виготовлений з листового золота. Вузька смужка була вирізана з тонкого аркуша, спірально закручена, потім прокатана між двома полірованими каменями або, можливо, бронзовими пластинами. Грануляція, інша стародавня техніка, передбачає нанесення на поверхню крихітних гранул золота для створення візуально приємного, текстурованого зовнішнього вигляду на відміну від гладких навколишніх областей. Незважаючи на те, що ювелірні вироби з пізнього Ханаанського царства були сприйнятливі до різних впливів, головним чином з Єгипту, особливий характер цього ювелірного виробу в основному зберігся у ханаанському стилі.

Ханаанські Священні Дерева       http://factsanddetails.com/world/cat55/sub389/entry-5701.html

Їх називали Yulannu, що означало, те ж саме — деревні государі. Саме з їхньої культури походить традиція Йоль(у англомовних (Yule) країнах стародавній Йоль злився з християнським Різдвом та став синонімом його назви), яка згодом просочилася по Європі до Скандинавії.

Illustration of an ancient Nordic Yule festival (Die Gartenlaube, 1880)

Ушанована богиня Юланну була Барат Ан-на (Велика Мати Вогняного Каменю). Шумери називали її Анту. Вона була дружиною бога Ану і мати Енкі. У більш пізні часи, вона була ототожнена з Діаною Ефеською (Діана з дев’яти вогнів).

Культ Барата Анна поширився по всій Сирії в Фінікійське царство, де вони почали зображувати її на монетах. У цих уявленнях вона сиділа біля берега з факелом вогню, а біля неї стояв круглий щит, що перетинався хрестом Розі-Круціс. Разом з друїдами Валланами культура Барат Ан-на була привезена на Британські острови, де її ім’я скорочено до Британни. І на цих островах її образ зберігався в тій мірі, в якій вона стала великою племінною богинею – богинею, яка, незважаючи на всі століття християнства, досі вшановувалась.   Її образ на монетах ледве змінювався, за винятком того, що її палаючий факел став маяком, а хрест Розі-Круціс її щита був змінений, щоб стати Юніон-Джеком.

https://www.ngccoin.com/price-guide/world/great-britain-penny-km-749.2-1860-1874-cuid-1168090-duid-1322287

Але, після всього цього часу, вона все ще залишається Богинею Матір’ю землі, Леді Вогняного каменю: Британією. Раніше я згадував про могутнього короля Кассволана, який панував у Британії приблизно за часів царя Ірода Великого. В силу того, що він був сином великого Белі Маура, він був не тільки лісовим лордом, але й володарем кільця Кассі; отже, він був Cassi-Wallan або Casswallan. Племена кассі були також з Месопотамії (які раніше селилися в північних горах Заргос разом з Юланну), та є тотожними карпатським князям Сидхам, що  були, по суті, родичами Туата Де Данан.

Вони царювали в регіонах Месопотамії з 18 століття до нашої ери і приблизно з 1600 р. До н.е. керували всією Вавилонією ще 500 років. Ця особлива раса розвинула одну з найдавніших культур в історії, а в древній Ірландії вони були священною расою богів: Вере(Were) Фір-Болг. Найбільша з їхніх святинь існує і дотепер, відома як Ньюгрейндж сьогодні – спочатку священне царське місце, визначене як Rath(Рать)”. Пише англійський дослідник аристократичної генеалогії, Лоуренс Гарднер.

Newgrange

Ньюгрейндж — стародавнє мегалітичне курганне поховання в Ірландії, одна із найдавніших споруд у Західній Європі, збудоване приблизно 5000 років тому, в епоху неоліту. Курган розташований біля містечка Бру-на-Бойн, яке розміщене на березі річки Буан.

Ньюгрейндж

Остап Хмарний

Джерела:

http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/k-doba_4/11-majorov.pdf

In the Realm of The Ring Lords by Sir Laurence Gardner, Kt St Gm., KCD, KT St A.

Золоті Михалківські скарби та їх доля. Микола Бандрівський, Лариса Крушельницька.