Код обителі. Продовження: 2. Вервиця смерті

Chapelet ivoire France XVI° Petit Palais

Хоча ще в 1886 р. в м. Шенандоа, штат Пенсільванія, постала перша греко-католицька церква на американському континенті, а після того було зведено й храми у Кінґстоні, Гейзелтоні, Олифанті та Джерсі Сіті, у 1889 р., начебто через конфлікт на тлі справи целібату, що 1 жовтня 1890 р. префект “Sakra Congregacio de Propaganda Fide” (Свята Конгрегація для поширення віри) кардинал Джованні Сімеоні підтвердив енциклікою, згідно з якою греко-католицькі священики, котрі бажали працювати на еміграції, повинні бути “безженними” (в Галичині неодружених священиків майже не було), щось пішло не так.

лінк

У Католицькій церкві від IV Латеранського собору (1215) утвердилась традиція, що на одній території не може бути двох єпископських влад. Тому всі католики, що проживали на цій території, мали підпорядковуватись одному єпископові. З’ясувалось, що створення єпископства візантійсько-слов’янського обряду у США є порушенням цієї давньої традиції і проти цього запротестував латинський єпископат.

Церква в Шенандоа, Пенсільванія

Тим не менше, кардинал Франческо Сатоллі, якого у 1904 р. Пій Х відрядив до Сполучених Штатів для вивчення становища греко-католицької церкви там, був переконаний, що створення єпископства є нагальною справою і єпископом для українців має стати виходець з Галичини. Як наслідок, 26 березня 1907 р. папа Римський іменував василіянина Стефана Ортинського (чернече ім’я – Сотер) титулярним єпископом Давлії з призначенням для греко-католиків у США.

20 серпня 1907 р. Сотер Ортинський кораблем “Кайзер Вільгельм” виїхав із Бремену і 3 вересня прибув до Нью-Йорка. Невдовзі після його приїзду до США, папа Пій Х видав буллу “Ea Semper” (Так завжди), в якій було вказано права і обов’язки новоіменованого українського єпископа греко-католицької церкви у США. Згідно з нею, владика Сотер не отримав самостійної єпархії, а став єпископом-помічником усіх латинських єпископів, у єпархіях його вірян.

У зв’язку з цим він писав Андрею Шептицькому: “Булла розворушила цілу Америку і розбудила усі інстинкти людські проти Риму і проти мене. Схизматики тріумфують та вказують ясно і сміло на Рим якби на мачуху”.

Ще 22 лютого 1894 р. у м. Шамокіні відбулися збори духовенства та делегатів від різних братств, на яких утворено Руський Народний Союз. Тоді ж обрали його керівні органи: голову (предсідателя), його заступника, секретаря, скарбника (касієра), а також радних і контрольну комісію. Головою товариства став відомий у Шамокіні український бізнесмен Теодосій Талпаш, секретарем – І. Констанкевич. Руський Народний Союз доволі швидко зріс до рівня масової організації. Станом на 1898 р. в його рядах було 1 400 членів і він мав на рахунку 5 688 доларів готівки. У 1910 р. членство у ньому зросло до 14 430 дорослих осіб та 1 767 дітей. Майно Союзу складало 100 388 дол. Упродовж 1894–1904 рр. організація виплатила сім’ям, що втратили годувальника, який був її членом (так зване посмертне), більшу частину заощаджених коштів.

Друкованим органом Союзу з 1895 р. була газета “Свобода”, яку почав видавати у вересні 1893 р. Г. Грушка

Позаяк, з кінця ХІХ проблемою на шляху становлення Греко-католицької церкви у США були протиріччя між галицькими та закарпатськими священиками, останні, на думку багатьох дослідників, вважали своїм духовним центром уже не Львів чи Київ, а Будапешт. “Цілком самовільно впровадили змадяризовані священики до літургії язик мадярский. Антифони, Вірую, Отче наш співає хор по-мадярски, не говорячи вже нічого о самих проповідях мадярських,”– писала газета “Свобода”.

Раптом, у пятницю 24 березня 1916 року, отця Сотера спіткає несподівана смерть.

“Ніхто одначе не сподївався що станеся те, що сталося. Владика, в сил’і віку — 50 літ — зовсім не зраджував якоїсь небезпечної хороби. Противно, ще в понедїлок 20 марта і слідуючих днів живо інте’ресувався всіми біжучими справами. В тім часї велася жива виміна гадок між духовенством; видко було якийсь інстинктивний прискорений рух між всїми, яких обходить справа народна і справа грецько-католицьної церкви, звязаної тїсно з нашим народним житєм. Здавалося, що серед сих нарад, конференцій, переписќи — ми дійдемо до якогось заключеня і промостимо ясний шлях. по якім дійдуть в народнім житю церковні чинники. І тому смерть Владики, ізза котрого власне все те діяло ся, є фатальною несподіванкою. Сього не припускав ніхто! І ми щиро мусимо тут сказати, що така розв’язка справи не може бути бажаною для нікого: ні для його приятелів ні для його політичних, чи навіть особистих противників. Се є справді трагічна хвиля!”, — пишуть на сторінках “Свободи”.

Згодом, д-р Семен Демидчук у статті «Як помер єпископ Сотер Ортинський», надрукованій у канадській газеті «Ми і світ» у березні 1956 року висуне версію про те, що раптова смерть Сотера «витворила в людях поза Америкою сумніви» що до її природної причини. Також, на підтримку цього твердження, О. Лужницький подав низку історичних, церковних, політичних, медичних та фотографічних фактів, а також висловив припущення щодо можливих зацікавлених у нейтралізації активного єпископа.

Незважаючи на зусилля С. Ортинського, подолати протиріччя між галицьким та закарпатським духовенством у США, вже в 1924 р., Ватикан призначає там двох єпископів: для галичан Костянтина Богачевського, колишнього віце-ректора Духовної семінарії у Львові, а для закарпатців Василя Ткача, духівника семінарії в Ужгороді.

Олексій Товт

Тим часом, російська православна церква, що мала на американських теренах досвід багаторічної праці, починаючи ще від часів продажу царськими урядом Аляски та Алеутських островів США (1867) коли її осередок змушений був переміститись до Сан-Франциско, в 1870 р. підвищилась до гідності єпархії та впродовж 1891–1898 рр., на православ’я перейшла низка греко-католицьких парохій у США.

Цей процес започаткував священик із Закарпаття Олексій Товт, який через незгоди з римо-католицьким єпископатом у 1889 р. з усією греко-католицькою парохією у Міннеаполісі, що у штаті Міннесота, перейшов на православ’я.

Решта тих американських греко-католиків, що сумнівалися у канонічності новоприбулого до Америки на пароплаві «Беренгарія» 13 лютого 1924 р., архиєпископа УАПЦ Івана Теодоровича і конфліктували зі ставлениками Ватикану, 1929 р. провели нараду в Аллентауні (штат Пенсильванія), на якій було вирішено створити українську православну єпархію.

Спочатку нею духовно опікувався сирійський єпископ Афтіміос Офейш – лідер однієї з невизнаних американських юрисдикцій.

У 1932 р. він висвятив колишнього ректора греко-католицької семінарії у Львові о. Йосифа Жука (1872–1934) на єпископа, до якого приєдналися впливові українські священики Теодоровича.

Згодом Афтіміос одружився на молодій сирійській протестантці й УПЦ в Америці очолив Йосиф Жук.

Афтіміос Офейш, 1922 р.

Колишній архієпископ Афтіміос (Офейш) з дружиною М.Н. Офейш. Фотографія з преси. 1933 р. 29 квітня 1933 року в місті Ніагара-Фолс (штат Нью-Йорк), 53-річний Євтимій (Офеш) одружився з 23-річною дівчиною.

Між двома українськими Церквами в США почалася запекла боротьба за вплив на громаду.

На похороні Йосифа Жука, який правдоподібно загинув від рук радянських спецслужб у 1934 р., був присутній представник Вселенського Патріархату Афінагор Спіру. Він сприяв переходу жуківців під омофор Константинополя. Як стверджує О. Хомчук, «від того часу ця Церква стала грати роль одинокої канонічної УПЦ проти неканонічної УАПЦ».

Вже в 1937 р. УПЦ в Америці очолив Богдан Шпилька (1892–1965), висвячений владиками Афінагором та Каллістом на єпископа Євкарпійського, вікарія Американської архиєпископії Константинопольського Патріархату для управління українськими парафіями (понад 40 громад і місій).

Як це буває в багатьох церквах, знаменитість може виявитись поцілунком смерті, якщо йдеться про ієрархію.

Патріарх Вальтер Мирон Профета

Так сталося наприкінці 1950-х рр. Тоді архієпископ Богдан (Шпилька), вступив у конфлікт із протоієреєм Вальтером Профетом через те, що священнослужитель просив здійснення богослужінь в українських храмах англійською мовою (доволі нова й нечувана ідея в тих колах, на той час). У цьому конфлікті зіткнулися дві точки зору щодо перспектив розвитку Православ’я на американському континенті: архієпископ Богдан прагнув до збереження національної ідентичності українців у еміграції, а протоієрей Вальтер прагнув до розширення церковної місії за межі національних юрисдикцій.

Розростання конфлікту в кінцевому результаті довело до того, що в 1964 р. о. Вальтер Профет покинув Українську Православну Церкву в Америці. Однак він не побажав підпорядковуватись юрисдикції будь-якої іншої канонічної єпархії, а неканонічним чином проголосив нову релігійну організацію, що отримала найменування “Американська Православна Католицька Церква” (на початку 1965 р. перейменовану в “Американську Православну Церкву”), тобто вирішив за будь-яку ціну втілити свої плани в реальність і здійснювати богослужіння, виходячи за рамки діаспори.

Для цього йому потрібно було хоч якесь визнання.

До того ж, окрім своєї релігійної діяльності, Володимир Профет брав активну участь в політичній агітації проти комунізму, зокрема, як священик Української Православної Церкви, чий батько також був священиком, однак грекокатолицьким. Уолтер Профета був щирим, відданим антикомуністом, як і більшість українців, які жили в Сполучених Штатах за часів Радянського Союзу.

Відомий дослідник таємної історії Пітер Лавенда, розповідає, про виступи Профети на телебаченні в перші дні своєї боротьби з більшовизмом. У популярній тоді в США телепередачі з Дейвом Гарровеєм йому доводилося обговорювати злочини, що здійснювалися проти України та інших полонених СРСР народів.

Пітер Левенда

Профета одного разу навіть показав Пітеру Левенді лист від кандидата в президенти Томаса Дьюї, який обіцяв Профеті, що він зробить його капеланом при Білому Домі, якщо Дьюї переможе на виборах Трумена. За словами Профети, той вже спаковував валізу, щоб поїхати до Вашингтона коли дізнався про перемогу Трумена.

З одного боку, Володимиру( Уолтеру) вдалось здобути офіс для директорії своєї новоспеченої церкви, що розташувався на Східній 183-й вулиці в Бронксі, в соборі Святого Воскресіння, колишній протестантській церкві з інтер‘єром із розмальованих фломастерами ікон, недалеко від бронксівського зоопарку, під боком був проспект Артур Авеню, відомий своїми ресторанами італійської кухні. Церква, однак, мала дуже мало – якщо взагалі — парафіян. Зате, налічувала незграбно-величезну кількість єпископів. Тільки в штаб-квартирі, на період в 1968-69 рр., коли автор розслідування Пітер Левенда відвідував це місце, перебували: сам Профета, єпископ Леонард Г. Хілл і єпископ Джон Кріассон Кьяссон як штатний персонал. Жодних священиків, дияконів, а також лампад чи жертовників, однак — американських розвідників — хоч відбавляй.

За свідченнями самого Профети в Правлінні його церкви на обліку — один агент ФБР та один з ЦРУ. Можливо блеф, можливо хвалькуватий Профета все б вигадав, якби Пітер не познайомився б з ними під час якоїсь невдалої спроби винайму колишньої психіатричної лікарні в Нью-Джерсі від імені Церкви (з якою метою автор не міг і здогадуватися) і один раз підняв цю тему, спробувавши залучити двох молодих священиків, запитуючи, чи могли б вони підписати угоди про придбання, щоб приховати участь агентів. Коли виявили, що двом тим священикам тоді було лише вісімнадцять років, юридично в штаті Нью-Джерсі ця спроба завершилася фіаско.

Ще в 1960-х роках існувала дуже популярна книга – у певних колах — під заголовком:

“Як стати єпископом без релігійності”. В цій книзі жартівливо  йшлося про легкість, з якою можна було стати священиком, зокрема, єпископом, і про всі пільги, що на додачу з’являлися. Її жадібно читало певне коло диваків, відомі як Episcopi Vagantes, або «блукаючі дяки». Це були люди, що винайшли свою власну Церкву і назвали себе її єпископами або ті хто, що частіше траплялося приєднувалися до церков, які вже існують і (за плату або за певну послугу) були освячені єпископами іншими єпископами. Коли Профета перетнув лінію і створив власну церкву, йому конче потрібним було легітимне освячення. “Освячення” або “рукоположення” – це ритуал, через який священик стає єпископом, а в православному християнстві, як і в Римо-Католицькій Церкві, один потребує мінімум трьох єпископів для посвячення. Це гарантує те, що називається “лінією апостольської спадкоємності”, яка є лінією освячення, що сягає апостола Святого Петра, першого Папи. Для тих, хто пройшли “незалежним” маршрутом, життєво важливо довести, що вони були поважно висвячені і справедливо освячені, бо це означає, що ритуали відбулись Для цього можливості такого рукоположення, його варіанти вже перетасовуються наче карти, тому що ніколи не можеш бути впевненим, що посвячення реально правдиве, і приємно мати додаткові посвячення у випадку, якщо попереднє скомпроментоване.

4 жовтня 1964 р протоієрей Вальтер Профет був висвячений на “єпископа” і отримав нове ім’я Володимир I., а 14 січня 1968 р. уродженцю м. Львова Володимиру I Профету був присвоєний титул “Патріарха” Святого Синоду “Американської Православної Церкви”.

Як же йому це вдалося?

В той час російська православна церковна громада у США заручившись підтримкою вихідців із закарпаття почала видавати газету “Свет”, частина тексту якої друкувалася українською мовою, а загалом, Мовою видання була «мішанина церковщини і великорущини з дуже малим примішаньом народного язика».

«Світло» – “Svit” (The Light) Щотижнева російсько-малоросійська газета. Орган Російського Православного Товариства Взаємодопомоги. Заснована в 1895 р Першим редактором-видавцем «Світу» був грекокатолик, що перейшов до православ’я, священик – галичанин, нині покійний (помер в Наприкінці 1913 р в Галичині) Григорій Грушка, видавав її в Oldforge, Pa. З 1901 р. видання «Світу» доручено було укладати Псаломщикові Чиказької церкви Венедикту І. Туркевичу, який друкував її спочатку в Нью-Йорку, а з 1902 р, з прийняттям рукоположення, в Bridgeport, Conn. У 1903 р «Світло» був прийнятий Товариством Взаємодопомоги, на його Нью-Йоркської конвенції, як офіціальнаго органу Товариства.

Пропаганду російського православ’я також провадили газети “Американсько-православний вісник” і “Ревнитель Православия”. До 1901 р. російська місія встигла приєднати 13 церковних греко-католицьких громад до Російської православної церкви, до яких належало 6 898 вірних.

Згодом на тлі заборон целібату був пострижений в чернецтво і «перерукоположений» в усі степені «священності» Ігнатій (Вільям Альберт Ніколс). На початку 1932 г. він був висвячений в сан «Єпископа» Вашингтонського.

Раніше кілька разів «перерукоположенний» в «священики» і «єпископи» в різних американських старокатолицьких і англіканських юрисдикціях. За одними свідченнями, його «єпископська хіротонія» відбулася в Нью-Йорку 27 вересня 1932 року – Див .: SUA EXCELÊNCIA REVERENDÍSSIMA MONSENHOR WILLIAM ALBERT NICHOLS (MAR IGNACIO JULES NICHOLS / INÁCIO WILLIAM ALBERT NICHOLS) // Site Ofi cial da Igreja Católica Ortodoxa Hispânica. URL: http://www.igrejaortodoxahispanica.com/Biografias/William_Albert_Nichols.html (дата звернення: 28.04.2011). За іншими довідками – в травні 1934 року, див .: Brandreth Henry R.T. Episkopi Vagantes and the Anglican Church. – Berkley. CA., 2006. P. 58.

Вільям Альберт Ніколс

Після свого одруження через ту ж заборону в священнослужінні Ігнатій (Вільям Альберт Ніколс) став главою власної невеличкої неканонічної православної юрисдикції, «Товариства мирян святого Василія»( Товариство св. Василя Великого), що після її ліквідації в 1902 році трансформується в «Святу Православну Церкву в Америці». До складу своєї групи Ніколс активно брав англомовних кліриків англіканської, старо-католицької та римо-католицької традицій, внаслідок чого «рукоположив» ряд нових «єпископів». Впродовж декільох наступних років після такого внутрішнього розколу Ігнатій (Ніколс) здійснив ряд «рукоположень». Він, зокрема, посвятив у сан так званих єпископів: Георгія Уінслоу Пламмера (Geоrge Winslow Plummer), Іринея (Гаррі ван Арсдайл Парселл) (Harry van Arsdale Parsell), Адріана Гровера (Adrian Grover), Маркуса Аллена Гровера (Marcus Allen Grover ), Олександра Тайлера Тернера (Alexander Tyler Turner), Френка Дієра (Frank Dyer), Морісона Томаса (J. Morrison Thomas), Престона Бредлі (Preston Bradley), які, в свою чергу, також втаємничили масу подібних до себе мандрівних дяків. Ігнатію (Ніколс), який помер в 1947 р, завдячують своєю «апостольською спадкоємністю» більше сотні американських неканонічних «ієрархів» найрізноманітнішої традиції і, з, неканонічних юрисдикцій.

Згодом одружений Ніколс благословляє основоположника «Святої Американскої Православної Церкви».

Пізніше він знайомиться й з Джорджем Уінслоу Пламмером, який здобувши вищу освіту в Університеті Брауна переїхав в Нью-Йорк, й підробляв там художником. У той же час Пламмер приймає священий сан в Римо-Католицькій Церкві, що, позаяк, не завадило тому вступити в одну численних масонських організацій. Пізніше, затоваришувавши з відомим діячем масонства Сільвестром Гулдом, Пламмер спільно з ним в 1907 р. засновує Товариство Розенкрейцерів в Америці, й разом з ним — видавництво Братства Розенкрейцерів.

www.sria.org/

Після смерті Гулда в 1909 р Пламмер став незмінним керівником цієї групи розенкрейцерів, намагаючись розвивати її, надаючи все більше форм зовнішньої церковності для своєї організації. Наступними кроками стали остаточний розрив з традиційним католицизмом і установа схизматичної «Церкви розенкрейцерів Америки», яка активно співпрацювала з різними англіканськими і старокатолицькими групами. У 1918 р. такий собі єпископ «Реформатської Єпископальної Церкви» Мануель Феррандо (Manuel Ferrando) звів Пламмера в сан так званого «єпископа». Незабаром Пламмер почав видавати періодичний журнал «Mercury», присвячений вченню і життю своєї групи. Свої релігійно-містичні твори, що поєднували християнську містику і езотерику, Пламмер активно доносив до студентів кількох коледжів, які заснував у США і Сьєрра Леоне. У 1924 р Пламмер і священик Єпископальної Церкви Артур Брукс (Arthur Wolfort Brooks) заснували ще одну окрему церковну групу, «Вселенську Церкву Христа в США». У 1927 р Брукс покинув організацію Пламмера, після чого останній оголосив себе «архієпископом». В цей же період Пламмер починає активно цікавитися східним християнством, православною духовністю і аскетизмом, що приводить його в юрисдикцію «архієпископа» Вашингтонського Ігнатія (Ніколса). У групі Ніколса єпископську гідність Пламмера ніхто не визнав, внаслідок чого він отримав нове «посвячення» в сан «архієрея». Незважаючи на те що Пламмер заявив про свою прихильність до православ’я, ставши «” православним архієпископом “, він залишався чинним розенкрейцером» розенкрейцерского ордену. Пламмер поєднав у своєму вченні релігійно-містичні ідеї в поєднанні з протестантизмом, окультизмом, кабалістикою і алхімією. Члени цієї, окультної за своєю суттю, спільноти були одержимі ідеями пошуків «еліксиру вічного життя», «філософського каменю», «морального самовдосконалення», які повинні були привести їх до гармонії з космосом і наостанок, звісно ж, до світового панування. В ордені розенкрейцерів Пламмер закріпив за собою звання «Верховного Волхва, Імператора Ордену і Прославленого Адепта». Активно розвиваючи свою групу в складі юрисдикції Ігнатія (Ніколса), Пламмер переконав Ніколса в необхідності ще кількох «архієрейських хіротоній». Вже 29.11.1936 р, в храмі св. Георгія в Гластонбері (Нью-Йорк), «архієпископами» Георгієм (Пламмером) і Ігнатієм (Николсом) спільно з «єпископом» Іринеєм (Гаррі ван Арсдайл Парселла) в сан «єпископа» Скрентонського (штат Пенсільванія) був «висвячений» Феодосій (Федот ) (Станіслав де Вітова / Вітовський).

Шляхи долі Профети і Пламмера згодом перетинаються з Феодосієм в інших цікавих перипетіях…

Є відомості, що, крім самого Пламмера, в його групі було ще четверо «єпископів». До кінця 1936 р окультна юрисдикція Георгія (Пламмера) остаточно оформилася в самостійну групу під назвою «Свята Американська Православна Церква». У богослужбовій практиці юрисдикція використовувала східну православну літургію святителя Іоанна Златоуста, сучасну англійську мову, широко була розвинена практика т.зв. «Зцілюючих богослужінь», під час яких нібито відбувалися чудесні зцілення тих, хто молиться. В 1942-го «Свята Американська Православна Церква » налічувала в своїх рядах 841 віруючого, на 1944 року вже близько 1300 осіб, а кількість парафіяльних спільнот коливалася від 12 до 14. «Верховний Волхв, Імператор Ордену і Прославлений Адепт», «архієпископ» Георгій (Пламмер) помер 23 січня 1944 року о 20:33 вечора в лікарні імені святого Луки в Нью-Йорку після тривалої хвороби. 25 січня 1944 року відбулося заупокійне богослужіння і похорон. Після його смерті стався спад релігійної активності групи, і до 1952 року кількість парафій знизилася до 4, в яких здійснювали своє служіння 9 «священнослужителів». Юрисдикцію очолив Станіслав (Феодосій / Федот) (де Вітов / Вітовський), який брав активну участь в «незалежних» «православних» «рукоположеннях» в складі різних неканонічних нібито церковних груп. У деяких джерелах стверджується, що вдова Пламмер, Гледіс Пламмер, стала дружиною Вітовського, забезпечивши собі тим самим майнове і ідейне спадкоємство «Святої Американської Православної Церкви». На посаді нового глави «Святий Американської Православної Церкви» де Вітова оголосив собі сан «архієпископа».

Після смерті де Вітова в 1969 г.14 юрисдикцію очолила його вдова Серена Гледіс Емілі де Вітов, відома як «матінка Серена», яку де Вітов 01.05.1956 р «висвятив» в сан «дияконеси».

ОСТАП ХМАРНИЙ

Далі буде…

Список джерел:

• https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/71773/
• file:///D:/trudy_ppds_13_2015.pdf
• http://www.anti-raskol.ru/
• file:///D:/Svoboda-1934-047.pdf
• file:///D:/Svoboda-1916-038.pdf
• http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/73596/27-Kacharaba.pdf?sequence=1
• http://ppds.ru/images/phocagallery/news/2017/007/trudy_ppds_12_2015.pdf
• http://nlr.ru/res/inv/ukazat55/kw_records.php?kw_s=the%20light%20%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D0%BA%D0%B5%D1%81-%D0%B1%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%B5&ids=142751&kw_t=THE%20LIGHT%20(%D0%92%D0%B8%D0%BB%D0%BA%D0%B5%D1%81-%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%80%D0%B5)