Сеанс подвійної свідомості

Остап Хмарний

Цівки диму підіймаються, ліплячись до стелі. «Смак» цигарок. Я задумуюсь над смаком тютюнового диму. Кожна марка тютюнових виробів має свій запах при курінні. Це мабуть пояснюється різністю сортів рослини, або ароматизаторами. Я загасив недопалок у прозорій попільничці.

Ресторанчик оповивала напівтемрява, що створювала інтимну атмосферу. Ледь червоне світло полум’яніло з-під стелі. В повітрі добряче тягло пивом. Я замовив філіжанку кави та ще мені мають принести чогось солоденького. До мого столика з хвилини на хвилину повинен підійти Андрій – постачальник товару. Про вовка промовка, тільки я про нього подумав, як з-за рогу від залу некурців він з’явився. Андрій вмостився на місце навпроти і запитав:

— Це ви – Юрій?

— Так це я. Я знаю, що галстук підвів, просто сьогодні заляпав свій старий.

— Я все одно вас впізнав по кольору піджака і звичці відразу ж замовляти каву.

— Для бадьорості – відказав я, вловивши хід його думок. Ковтнув напою.

Коли офіціантка принесла мені сирника, Андрій попросив лише склянку води. Тільки-но вона відійшла, він вийняв великий пакунок і поклав його на стіл.

— Скільки?

— 9 тисяч. В кейсі десять. Характеристики?

— Мозок повністю в працюючому стані, протримається ще одну годину в термоконтейнері.

— Ким була ця людина? Все як домовлялись?

— Приблизно. Але не ідеально так, як домовлялись. Ми не могли знайти підходящого художника. Він малював чудові речі, але був трохи неакуратним. Психіка взагальному в нормі, хоча у всіх творчих людей є свої заскоки.

— Ну нічого, це нормально, головне, щоб роздвоєнь особистості не виявилось.

— Та ні. НІчого такого.

По дорозі мені не давала заспокоїтись параноя, несучи пакет я озирався кожної секунди.

Операцію потрібно провести чітко, без зайвих рухів. Мій друг Олег, партнер, співробітник, випускник медінституту – на цей раз не може помилитись. Я його знаю. Багато було невдалих випадків, але це були в кожному разі приречені люди, і тоді ми ще тільки вчились. А тепер мова йде про мене. Якщо щось піде не так, то мене не стане. Проте ми вже натренувались до професіоналізму.

Кабінет як завжди той самий – темна тісна кімната з холодними стінами. З вікном, яке я ще при першому експерименті прикрив трухлявою дошкою. Сталеве лікарняне ліжко трохи далі від кута, тут ще трохи людських кісток на підлозі, розбиті колби, трубки – пластикові, скловолоконні, гумові, металеві – багато трубок різної товщини. Згадується минуле… На столі посеред кімнати лежать прилади та інструменти, які я підготував наперед, ну і звичайно доза потужного ЦНС-стимулятора для колеги. Шприц і розчин наркозу – це мені. Я впевнений, сьогодні пересадка пройде вдало. Бо її Олег робитиме мені. Робота його чекає оперативна але й виснажлива.

Пересадити потиличну частку правої півкулі мозку художника в моє тіло і помістити мою – таку ж частку мозку – в тіло безпритульного волоцюги, для збереження — це вам не серце Шаріку пересаджувати, не забавки коротше… Я знаю як можна об’єднати мозок художника і очі звичайного хіміка, бо, як кажуть – вся суть митця в його очах. Але звичайно в переносному значенні, метафорично, бо за очі все одно відповідає мозок. Те, чого домагались ми з Олегом в польових умовах, не змогли довести до кінця навіть дослідники з Аненербе. Я вже не кажу про інших невдах в Америці та на пострадянському просторі. На перший погляд – це не реально – пересадка мозку, навіть володіючи надсучасними технологіями, – не можна собі такого дозволити. Але на нашому рівні – це простіше простого. Я і мій партнер користуємося секретом, ключем вирішення, який відомий лише нам двом.

Практично я дальтонік, я не стану описувати яке моє раніше життя було сіре, а над деякими нюансами свого сприйняття навколишнього середовища мені тяжко навіть задумуватись. Тому стараюсь забувати на довгі терміни. Тому і наважуюсь на цей ризик.

На момент, коли зайшов Олег і ми з ним мовчки поздоровкались, я почав нервувати. Я інколи сумніваюся в ньому. З’явилась непотрібна негативна думка про те, що я зараз, так би мовити, підписую своє свідоцтво про смерть.

— Він вирублений там валяється за дверима.

— Хто? – розгубився я раптом.

— Хто, хто волоцюга. Юра та що з тобою? Все пройде на п’ять балів, ти навіть не помітиш, як вже будеш художником з відмінним зором.

— Давай, затягуй його сюди.

Олег вийшов, тихо приволік всередину непритомного волоцюгу, і, залишивши його на підлозі, акуратно зачинив за собою двері.

Напівмертве тіло трохи поворухнулось. На секунду мабуть. Мені здалось, з хвилини на хвилину він почне повертатися до тями. Треба швидше розпочинати експеримент. Бо термін купленого органу в контейнері з розчином закінчиться вже за півгодини. А ще таки буде операція. Часу насправді дуже мало. Олег тяжко видихнув і я теж. Вологе повітря цього приміщення стискало мені груди. Для початку треба роздягнути його догола.

— Тепер треба проробити першу стадію – зняти скальп – мовив Олег взявши скальпель в праву руку.

— Бачу ти вже все підготував. Ти завжди так. Це не новинка. Добре що пилка нова. Де бинти? І ще має бути…

— Давай без зайвого. Обійдемось без бинтів.

Я почав скреготіти зубами. Дивно, але мені вже сотні разів доводилось бачити цю сценку з пропилюванням черепа, але цей раз був якимось особливим. Може тому, що я ледь уявив, як це будуть робити і зі мною теж… Кров текла з-під невеличкої пилки і я бачив це м’ясо. Я відчував цю шкіру, як наче то був я. Коли він дійшов залізякою до твердого… Темна кров струїла потоком…

— Він втратить багато крові …

— Може…

Я намагався щось придумати, та в цю мить кривавий бомж сіпнувся. В мене аж мурашки пробіглися по спині.

— Лягай. Я сам з ним впораюсь. В нас матеріали всі є?! Передай мені R10, R0,5, ну і…

Я передав йому металеві трубки і сам вколов собі наркоз. Сам вштрикнув голку в вену. Відчув невгамовний біль, який чомусь миттєво зник після повного введення препарату.

Рідина розтеклась по моїх нутрощах разом із кров’ю. П’ять хвилин. Почалося.

Свідомість заплутується. Хто я? Хто ти? Де ти? Не вбий себе в лабіринті. Стіни звужуються. По тілу проходить швидкий потік ейфорії. Зараз. Поки моя душа відкупорюється. Здається, моє Я може існувати і без тіла…

Тільки-но я розплющив очі і побачив стелю, як відразу настало спустошення. А що зі мною взагалі відбувалося весь цей час? Потроху я починав розуміти хто я. Я Юрій – хімік. Ми тільки-що експеримент з моїм мозком проводили в цій кімнатці. Я нібито залишився таким яким і був до того. Валяюсь в куті. Холодно. Порожнеча. Думати тяжко. Тільки тепер я зрозумів, що відчуваю нестерпний біль у голові і одночасно такі ж речі відбуваються з шиєю. Дискомфорт. Жахливо неприємно лежати. Боляче… Терплю, нічого не можу вдіяти. Всі м’язи напружені. Вони якісь дивні. Та взагалі – я дивний. Я ніби змагаюсь сам із собою… І відчуття тіла якесь непропорційне. Я не відчуваю запахів. Чи це мені так здається? Тиша. Шум у голові.

Я спробував поворухнутись. Довелось прикласти чималих зусиль, аж у очах потемніло. Та взагалі зір не той — я зараз бачу гірше. І кольорів зовсім немає. Таки немає. Чорт. Та тільки-но думка, чітка думка, одна з’явилась – «кольори» – а за нею друга, і ще одна, і так я почав помалу набирати обертів. Розминати розум. Колір, запах. Рух. Поворухнутись. Поворухнутись. Я ось-ось впаду у відчай. Я не чую ударів свого серця! – а ні, дихаю… Я не можу поворухнутись. Це мене вбиває. Я не можу навіть сказати нічого своїми устами. Чекай. Не своїми устами. Це не моє тіло. Я нарешті усвідомив. Це тіло волоцюги. А для чого нам був потрібен він?, тобто тіло? Для того щоб зберегти мої мізки на довгий час…

Потім, через тривалу паузу, я тямлю, що саме думка мені допоможе. Де Олег? Нарешті. Я вже орієнтуюсь.

А ще я зрозумів. Що зовсім не розплющував очі з самого початку. Вони вже були відкритими. І я знаю, що подібен до напівтрупа. Потроху приходить пам’ять. Іскру дала ідея. Я наважуюсь на нову спробу ще раз. Хоч глянути вправо. Хоч повернути, хоча б одну зіницю ока. Дуже довго продумуючи для себе всі свої дії наперед, а найперше – рух очей, мені вдалося. Але я заплатив за це цілісністю свого самоусвідомлення. Тільки-но я зрушив погляд, як загубив простір. Я розширився десь в невидимій точці. Та ледь-ледь натягнуті думки все ж таки існують. А значить свідомість існує. Моє розсторонене Я знову втратило рівновагу.

Все це призвело до того, що я побачив дві картинки одночасно: я бачив лише стелю і в той самий час бачив себе, який бачить стелю. І стіну. Мій зір був настільки просторовим. Я підключив нотки залишків свого сприйняття і побачив всю кімнату повністю без обмежень. І Олега в ній. Наче мене нема, і я є всюди водночас. Раптом щось наче накрило моє єство хвилею. Я раптово відчув різкий біль, перш ніж знову осягнув відчуття свого тіла. Роздвоєння. Наче хтось безліч разів попідрізав одну шкіру ножем… Я подивився на вказівний палець своєї руки на підлозі. Тобто, геніальний художник з моїм обличчям очима, руками подивився на долоню. Беззмістовне м’ясо, що приніс Олег, поворухнуло пальцем. Художник поворухнув пальцем. Волоцюга підняв руку у повітря. Художник підняв руку у повітря. Зарисовувались два види пам’яті: звичайна пам’ять і мязова, зорова, слухова пам’ять. Одна не відповідала іншій. Я бачив Олега з протилежних боків. Гнітюча кімната для експериментів сама віддзеркалювала себе. Страх. Страх підступав все ближче. Я підвівся зусиллям волі. Я підвівся зусиллями. Я твердо став на ноги. Волоцюга теж твердо визначив ногами підлогу. У обох все перед очима попливло. Я сказав до Олега. Я сказав ошелешеному Олегові знітившись:

— Та вистачить з мене вже цього!

— Та вистачить з мене вже цього! – Я ляснув себе по щоці. Інший – теж ляснув себе по щоці.

— Ущипніть мене… Та невже… — Ущипніть мене. Та невже…

— Що ти наробив, Олег?! — одночасно крикнули: чужа частина мозку з моїм тілом і чуже тіло з моєю частиною мозку.

У Олега трохи відвисла щелепа. Я бачив це в фас. Я бачив це в профіль.