Зустріч у новорічну ніч
Станція. Ніч. Провідник перевіряє мій квиток “Мукачево-Львів”. Я заходжу і йду слідом за рудою дівчиною. До того вона була з чоловіком, але він розлучився з нею на пероні. Вагон плацкарт. Я знайшов своє місце. Дівчина сіла навпроти мене. Я відчував легку ейфорію після недавно випитого мною шампанського, тому, не думаючи, відразу ж заговорив:
— Привіт. мене звати Остап. А тебе?
— Оля.
Щось в ній все-таки було. Вона мені сподоблася. Я немов закохався з першого погляду. Руде довге волосся. То зелені, то карі очі. Мабуть хамелеони. Витончені риси обличчя. Це “щось” і змусило мене почати розмову першим. Минуло ще кілька довгих хвилин мовчання, перш ніж я наважився:
— Можна поцікавитися? Чому так? Ти їдеш в цьому поїзді в саму новорчну ніч. Вагон пустує. Самі бачите.
— Робота.
— Аа… У Львові робота, а Мукачево — батьківщина?
— Так.
— Така важлива робота — і новий рік, і свята на задній план. Але ви бізнес вумен прямо.
— Така важлива.
— А яка робота?
— Моя робота.
Я відразу зрозумів натяк, але вирішив не здаватися. Я не довго думав як її підколоти:
— Ого. А в мене навпаки.
— Що навпаки?
— Львів — батьківщина, а в Мукачеві — робота.
Тут рудоволоса проявила інтерес і не задумуючись запитала:
— Яка робота?
— Моя робота, — відповів я їй.
На цьому, на деякий час, наша розмова закінчилася. Дівчина трохи розлютилась… Я ще вслухався в приємне тудухкання по рейках-шпалах і заколисався. Але все ще сидів. У порожній вагон, наповнений світлом ламп, зайшов провідник, ще раз перевірив квитки і кудись зник.. Вона зняла взуття і куртку, і покала свій портфель наверх. Тоді впала на сидіння, так, щоб ноги впиралися в ребро протилежного. Я повторив за нею все крім одного — у мене не було з собою ніякої сумки, сів протилежно так само, тільки збоку. Побачивши її взуття, мені відразу ж прийшла в голову думка, що це щось цікаве:
— У тебе черевики цієї фірми, — я витягнув одну свою рукавицю, де збоку ефектно красувалася емблема Fila, — у мене рукавички теж.
— Прикольно.
Я відчував себе погано, якось не по-собі. У мене вже не було бажання говорити з нею, щоб знову щось не ляпнув, і тим більше просити у неї номер телефону. Але я продовжив комедію. Тепер отримав свій квиток, знайшов у кишені куртки ручку і написав на ньому номер свого мобільного телефону і ім’я “я”. Тоді вручив цей квиток їй.
Це мій номер телефону.
— Я зрозуміла, — сказала дівчина і всміхнулась.
Я прокинувся у Львові. Оля вже виходила, а мені ще довелося взуватися і одягати куртку. І потім вона змішалася з натовпом десь там, на вокзалі. Або випарувалася. Розчинилася і злетіла разом з папірцями і сніжинками. Я більше її не бачив. І ніхто не подзвонив. Ні в той день, ні на наступний.
Photograph: Lino Mirgeler/AFP/Getty Images
Остап Хмарний