Василь Косів

2006 – 2013 — заступник міського голови Львова з гуманітарних питань

2013 — радник міського голови Львова

-член виконавчого комітету ЛМР

-доцент кафедри дизайну Львівської національної академії мистецтв

— Діячі культури повинні активно залучатись до політичного процесу чи триматися осторонь для збереження «чистоти мистецтва»?

— Так само, як є дуже різні діячі мистецтва чи культури — так само є різні думки. Це не тільки в нас, звичайно, а й у всьому світі. Є люди, які вважають, що мистецтво повинно залишатися чистим: що в образотворчому, що в театральному, що в літературі та інших його видах. А є й інші особи, які стверджують, що це добре знаряддя для того, щоб міняти суспільство. Відповідно, одні абстрагуються від того що відбувається, спеціально їдуть в спокійні місця, подалі від буденності, в пошуках чогось універсального та оригінального, а інші — пробують бути на вістрі всіх подій і дуже швидко реагувати, тобто йдеться про твори мистецтва як реакція на те, що є в суспільстві чи , зокрема, в політиці. Це такі два екстріми. І є мікси. Є люди, які роблять і те і те. Це залежить від життєвої філософії людини, її поглядів. В історії було чимало успішних прикладів щодо двох наведених випадків, тому питання «чи повинні?» не зовсім коректне щодо людей мистецтва чи культури. Вони взагалі нічого не повинні. Якщо їхня свідомість говорить їм втручатися і щось змінювати, то тоді вони діють; якщо не хочуть — їх ніхто не змусить. Власне, при тоталітарних режимах, в тому числі радянському, вимагали від кожного художника висвітлення ідеології , а також актуальних проблем у суспільстві, у своїх творіннях. Ми бачимо, що нічого з цього не вийшло. Хоча є хороші приклади скажімо, конструктивістів чи футуристів кінця 10-х— початку 20-х років на початку радянської влади, коли це було більш-менш органічно. Жили люди, котрі щиро вірили і пробували відобразити ідеали комунізму в своїх творах. Але коли в подальші роки це було більш навязувано, то все було надто жалюгідно. Безперечно було й багато людей, які йшли в підпілля, так звану внутрішню еміграцію, і робили щось чисте, щоб не бути, так би мовити, зіпсутими чи спотвореними.
— В звязку з кризою, в Україні мистецтво набуває значення ремесла і втрачає свою первинність, чи не так?
— Я думаю, що безвідносно до кризи, навіть в найкомфортніших економічних умовах не ставиться ніхто. Знову ж таки, для одних мистецтво ⎯ це ремесло або ж бізнес. В принципі нічого поганого в цьому нема. Такий підхід. Вони більш зорієнтовані на ринок, цільову аудиторію. Мислять як маркетологи: «що потрібно людям?» ; «що буде продаватися?» Сюди належить і шоу-бізнес, і багато чого такого. Очевидно, що зараз таких людей стає трохи більше, адже складна економічна ситуація підштовхує до «маркетингового» мислення навіть тих, хто раніше не шукав таких шляхів заробітку. Важко сказати чи це позитивний момент, чи негативний, тому що є речі комерційні дуже високої якості, а є і дуже низької. Справді, на сьогодні справи такі. Дедалі більше людей шукають цих можливостей заробітку, але все ж таки такі речі повязані з пріоритетами людини. Деякі митці знаходять інший заробіток — не в мистецтві. Це зроблено для того, щоб окремо творити те, що приносить гроші. Однак воно або зовсім віддалене від мистецтва, або десь-там суміжне. Часто такі митці компромісу не роблять і залишаються вільними. Питання відчуття свободи є в кожної людини. Ця необхідність залежить як і від ринку, так і від споживачів.

— Яких заходів потрібно вжити, щоб не допустити укорінення в Україні явища «художників при дворі»?
— Відповідь проста. Риба гниє з голови. Почати треба з того, що Адміністрація Президента не може визначати хто є гірший, а хто кращий в мистецтві. На жаль, на сьогодні так і є. Адміністрація Януковича, Ющенка, Кучми і Порошенка надає звання «Народний артист», «Народний художник», «Заслужений діяч мистецтв». І так у всіх галузях мистецтва і культури. І це є, власне, приклад мислення тоталітарного, яке у нас не те що з радянських часів залишилося, а ще від раніших, коли потрібно було заслужити повагу у царя, мати кон`юнктуру робити те, що подобається правителю. Це насамперед треба ліквідувати, тому що в жодній цивілізованій і демократичній країні такого немає. Визначати мають: або публіка, або професійні кола способом взаємного впливу. Або, краще, тільки останні. У світі є градація різних нагород, але вона ніколи не походить від Адміністрації Президента. Решти прикладів підлабузництва в Україні практичо не залишилося. Раніше були ще в силі звязки зі Спілкою художників, Спілкою письменників і Спілкою композиторів, робилося достатньо прислужництва, щоб вступити в таку організацію та отримати творчу майстерню заради привілеїв, пільг і тому подібного. На сьогодні в Україні цього немає. Залишилася тільки оця ганебна практика почесних звань. Якщо це ліквідувати, то залишаться ті, кому просто подобається плазувати для власного задоволення. Якщо будуть незалежні експерти визначати хто саме найкращий, якщо всі медіа проводитимуть незалежну політику — вибиратимуть кого показувати, а не через приналежність до якоїсь владної групи піарити чи поливати брудом того чи іншого, тоді все буде спокійно. В державі не може існувати система, в якій той, хто подобається , отримує звання. А його наявність  це вже більша зарплата. Воно тягне за собою усілякі фінансові механізми заохочення. Таких, зрозуміло що, корупіонерів є в Україні тисячі. Карфаген має бути зруйнованим!
— Чи суттєво впливає сучасне мистецтво в Україні на суспільну думку?
— Якраз в Україні, загалом, мистецто впливає, тому що багато митців є активними. Ті, які пробують маніфестувати свою суспільну позицію. Але я ось, сумніваюся щодо сучасного мистецтва. Цей термін є досить такий хитким. У Львові проходить тиждень атуального мистецтва раз на рік і там є речі, які в цілому світі названо сучасним мистецтвом. Інсталяції чи перфоменси, чи інтерактивні, чи кінетичні речі. В нас вони взагалі ніяк не впливають на суспільну думку, тому що люди їх мало розуміють, мало бачать. Раз, колись, в Пінчук арт-центрі щось відкриється — про це розкажуть. покажуть в новинах. Інколи хтось щось зробить в публічному просторі, так як от Влодко Кауфман створив на Площі Ринок інсталяцію чи інші. Якщо ці витвори потраплять на око, то дуже виразно засвітяться. І те багато є нерозуміння, тому саме сучасне мистецтво, я думаю, якраз не впливає ні на що в Україні. А якщо говорити загалом про нього, без жодних прикметників, то воно на сьогодні впливає. Є музика, є тексти, якісь візуальні спроби комунікувати. Це на людей впливає. Статистика говорить, про те що, постійним споживачем мистецтва в Україні є, на жаль, меншість.

інтерв’ю підготував Остап Лещук