Боротьба за храм
Православний храм святого великомученика Георгія у Львові на вулиці Короленка 3, перш за все відомий натепер як місце оповите безліччю суперечок на тлі боротьби української церкви за незалежність від верховенства Московського Патріархату, після політичних перипетій часів президентства Петра Порошенка кілька років тому.
Попри українсько-російські політичні чвари, питання про румунську складову історичної спадщини пам’ятки залишається до кінця нез’ясованим.
Для того щоб з’ясувати істину про те, кому справді по праву належала церква доведеться зазирнути в глибини історії.
Резиденція буковинських митрополитів у Чернівцях: Архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації. Церква Трьох Святителів.
Ще після «Весни народів», яка не оминула й тодішню Австрійську імперію, у складі якої була Галичина, румуни прагнули відокремлення Буковини від Галичини й створення окремого коронного краю Герцогство Буковина, з подальшим приєднанням його до Трансільванії та лобіювали питання приєднання Буковинської єпархії до новоствореної Семигородської (румунської) митрополії.
Так як галицька митрополія після падіння Галицько-Волинського князівства перебувала в скрутному становищі, а представники православ’я з боку Російської імперії були загрозою для австро-угорського суверенітету, львівська православна громада могла покластись тільки на Молдавську і Буковинську Митрополію, яка була визнана Вселенським константинопольським патріархатом і в 1872 році об’єдналась із Унгро-Валахською митрополією щоб утворити Румунську православну церкву.
Етнографічна карта Буковини за даними перепису 1910 року. Автор А.Жуковський
Отже, наприкінці ІХХ ст. церква Св. Георгія на теперішній вул. Короленка, що була єдиним легальним православним храмом у Галичині постала завдяки Буковинському релігійному фонду, який підпорядковувався Румунській православній церкві.
Після розпаду Австро-Угорської імперії, королівська Румунія приєднала Південну Буковину та окупувала Північну Буковину (1918–1919) і Буковинську митрополію було приєднано до Румунської православної церкви, однак Львів на той час опинився під владою ІІ Речі Посполитої.
На тлі візиту до Львова у 1914-тому році Миколи ІІ та військово-політичних перипетій церква стає стратегічно важливим об’єктом для російської сторони разом із православними москвофілами, та претензії стримує Польща.
9 квітня 1915 року. Російський імператор Микола ІІ приїхав до Львова. Його зустрів і рапортує генерал-губернатор граф Бобринський (зустріч відбулась на перехресті сучасних Личаківської та Пасічної)
Раптом, під час спроб української православної громади звернутись до польської сторони для вирішення подальшої долі храму в документах виринає термін «греко-орієнтальна» замість «православна». Готуючи відповідь Військовому міністерству, тогочасне українське Міністерство ісповідань звернулось за інформацією до місцевої влади – Президії Львівського намісництва. Від якого, 9 листопада 1919-го року, отримало лист, з твердженням, що у місті немає жодної православної церкви, оскільки «визнання православне, під яким слід розуміти православ’я російське, з окремою організацією та на чолі з Синодом, в Австрії не було юридично визнане». А церква на вулиці Францисканській, яку «в народі» називають православною, є, насправді, церквою «греко-орієнтальною» і належить Буковинському фонду і румунському урядові.
У червні 1923 міністерство ісповідань на чолі з Іваном Івановичем Огієнком, який був прихильником запровадження в богослужінні (проповіді, служби, співи) української мови та працював над створенням комісії з україномовного видання Біблії та Варшавський митрополит начебто отримували скарги на те, що священик, призначений Буковинським митрополитом, Володимир Гакман, здійснює служби і проповідує румунською мовою, незрозумілою для більшої частини громади храму.
Тодішній митрополит Польської православної церкви Діонисій (Валединський), який був прихильником створення автокефальної Православної Церкви в Польщі продовжував наполягати на необхідності задовольнити потреби православних у службі Божій та проповіді церковнослов’янською.
Відомо, що після трьох поділів Речі Посполитої, частина польських земель опинилась у складі Російської імперії і з 1840 року православна Варшавська єпархія була в складі Російської православної церкви.
У лютому 1924 Міністерство підготувало розлогу доповідь про ситуацію довкола львівського храму в якій ставилося питання про право власності Румунії на майно храмового комплексу в нових політичних реаліях.
Згодом на храм звернуло увагу й греко-католицьке духовенство. Шептицький та отці-редемптористи ніби хотіли придбати храм, який був тоді тимчасово зачинений.
Тим часом Валединський декілька разів звертався до урядовців з вимогою недопустити укладення угоди між Буковинським фондом та греко-католицьким духовенством.
Німецькомовна брошура 1896 року, з детальною інформацією про збір коштів та підготовку до будівництва церкви Св. Георгія у Львові. Дані з неї використовувалися в 1920-30-х роках у судових суперечках щодо права власності на споруду.https://risu.org.ua/
З 1930-тих років митрополит Польської православної церкви Діонісій(Валединський), Міністерство ісповідань та Генпрокуратура Польщі, зрештою, домоглися того, що 14 лютого 1936 року польська державна скарбниця прийняла 2464 квадратних метри нерухомості, оціненої в 140 500 злотих.
Польщі храм належав недовго, адже вже в наступному десятилітті раптово спалахнула Друга світова війна.
Хоча після завоювання Галичини Третім Рейхом і її приєднання до Генеральної губернії, парафія ще деякий час протрималась у складі Польської православної церкви, вже в 1945 церква була остаточно закріплена за Українським екзархатом Російської православної церкви.
Остап Хмарний
Джерела: