Родовід Святого Граалю (продовження, Новий Заповіт)

Почнімо почесний пошук Святого Грааля, який дехто називає «Пошуком Істини» або призначенням всього життя, людства, зокрема, але християнська церква засудила його як єресь.

Визначення єресі в християнстві звучить, як: «думка, що суперечить ортодоксальній догмі християнських єпископів», і в цьому розумінні ті ж самі пошуки, які охоплюють більшість сучасних наукових і медичних досліджень, є такими ж єретичними. Слово “єресь” було і є, по суті, принизливим ярликом — позначкою, яка використовується церковними установами, адже ті давно прагнули зберегти контроль над суспільством через страх перед невідомим. Отже, єрессю можна визначити ті аспекти філософії та науки, які шукають у сферах невідомого, і які час від часу дають відповіді та рішення, що суперечать Церковній доктрині.

З погляду сучасного християнства — більшість населення світу є єретичною, тому що християнська церква (яка встановлює й власні внутрішні єресі) становить трохи більше чверті населення. Що стосується інших трьох чвертей – євреї, мусульмани, буддисти, індуїсти та інші – то всі вони, за визначенням, єретики і невірні.

Тільки 365 років тому італійський вчений Галілей оголосив, що Земля рухається навколо Сонця (згідно з відкриттям польського астронома Коперника), і тоді Церква проголосила його єретиком. В результаті Галілей був висунутий на розгляд суду католицької інквізиції і утримувався під домашнім арештом впродовж десяти років, поки не помер.

Незабаром після цього Ісаак Ньютон вивчав концепцію орбітальної сили, але він теж був засуджений, і тільки тепер, 1992 року, Церква нарешті визнала, що Земля перебуває в радіусі сонячної орбіти. Та до недавнього часу, світ у головах людей виглядав зовсім не так. Тільки влітку 1996 року поняття пекла було скасовано Генеральним Синодом Англіканської Церкви, і саме це поняття викликало такі проблеми для Галілея, Ньютона та інших. З іншого боку, католицька церква підтримує поняття про існування пекла — і тому в очах Риму англіканські протестанти тепер стали єретиками в цьому питанні.

Поки розвивалася християнська Церква, Земля була рівною і перебувала в центрі Всесвіту. Рай був над Землею, а пекло — нижче. Отже, Земля повинна була бути нерухомою і не могла бути в орбітальному русі, якби Небеса і Пекло не рухалися так само, а це було визначеним як явище неможливе. 1996 рік був також роком, коли Папа Іван Павло офіційно визнав Теорію еволюції Чарльза Дарвіна, проголосивши її «цілком сумісною» з християнською вірою. Однак, досі всі вчені, які підтримували принципи еволюції, були класифіковані як єретики.

Крім того, Ватикан створив Раду чудес, що складається з вчених, медиків і теологів. Їх призначення просте, в короткому викладі: досліджувати стародавні і сучасні чудеса, щоб визначити, що потрапляє до категорії див, а що ні. Якщо для якогось згаданого святого дива можна знайти правдоподібне і прийнятне пояснення, то його знімають зі списку чудес. Якщо ні, то воно залишається у списку до тих пір, поки Рада не висуне логічне пояснення.

Так, один за одним, вчорашні єресі (за які так багато переслідували і страчували) були прийняті раціональнішими членами Церкви. Тим не менш, у християнському світі й серед духовенства, залишаються представники, які вважають за краще зберегти стару догму, тим самим створюючи сучасний розкол у структурі самої Церкви.

За роки прогресу користь, яку приносили людству наукові і медичні відкриття  змусили більшу частину середньовічної релігійної догми, яка зберігалася до наших часів змінитись. І, в цьому відношенні, деякі вчення та знання, що раніше сприймались як єресі вже визнаються Церквою, й та має мало прав і можливостей зробити навпаки. Однак є й інші форми єресі: єресі з по суті духовною основою – єресі, які можна назвати язичницькими або окультними, і ті, що формують самі коріння релігій, поза християнством.

Так постають історичні єресі: ті, які не відразу потрапляють у сферу науки, медицини або філософії, але чиї випробування і виклики дістаються переважно історикам, лінгвістам і теологам. Саме в цій конкретній категорії ми знаходимо пошуки Святого Грааля, і, в процесі цих розвідок, стає все більш очевидним, чому Церква виголошувала знання про Грааль єрессю, коли суспільство в цілому сприймає Грааль як повністю християнську реліквію.

Ці знахідки й знання на цю тему є за своєю природою, інтригуючими та історичні дослідження є просвітницькими, а висновки можуть посіяти насіння кращого майбутнього.

Історія — це не більше ніж записаний досвід — в основному, досвід переможців — і навчання на досвіді вчорашнього дня, має сенс. Дійсно, саме цей досвід містить моральні, культурні, політичні та соціальні ключі до розгадки майбутнього, до завтрашнього дня — і саме в цьому контексті Святий Грааль має власний месіанський код. Це код соціальної практики, встановленої Ісусом, коли він мив ноги апостолів перед Таємною вечерею.

Ця концепція стосується відповідальності та визначає, що особи, які перебувають на посадах виборної влади та які мають вплив, завжди повинні усвідомлювати свої обов’язки як «представників» суспільства, зобов’язані служити суспільству, а не припускати владу над суспільством. Кодекс Грааля є найважливішим ключем до демократичного уряду. Це визначається як уряд народу для народу. Без реалізації цього Кодексу ми зараз переживаємо тільки надто знайоме нам поняття уряду від народу, тобто від представників, насправді віддалених від народу й аж ніяк не його лідерів . Це не демократичний уряд.

У ході нашого дослідження ми обговоримо багато речей, які є всім добре знайомими, але ми будемо розглядати їх з іншого погляду. Здаватиметься, наче це ще зовсім невивчена царина, та насправді ця  інформація була просто прихована тими, хто мав інші інтереси. Тільки відкинувши цей килим цілеспрямованого приховування, ми зможемо досягти успіху в нашому прагненні до Святого Грааля.

Наше прагнення розпочнеться на Святій землі Юдеї за часів Ісуса. Потім ми просунемося через 2000 років історії до сьогоднішнього дня — поподорожуємо Темними віками, щоб провести деякий час у середньовічній Європі. Таємниця Граалю сягне Британії короля Артура і, зрештою, навіть Сполучених Штатів, де американські батьки-засновники були одними з найбільших експонентів Кодексу Грааля.

Видатні американці, такі як Джордж Вашингтон, Джон Адамс, Бенджамін Франклін, Чарльз Томпсон і Томас Джефферсон були такими ж поборниками Святого Грааля, як і король Артур, сер Ланселот і Галахад.

Родовід Святого Граалю описувався як Книга Месіанської спадкоємності з додатковим підтекстом «Прихованої лінії Ісуса». Це, звичайно, вказує на те, що Ісус мав дітей і був одружений. Чи був він і справді одружений? У нього були діти? Якщо так, чи знаємо ми, що сталося з ними? Чи живі його нащадки сьогодні? Відповідь на кожне з цих запитань — так.

Ми будемо дивитися на виникаючі сім’ї в деяких деталях, згідно з хронологією історії, століття за століттям — царська династія нащадків Ісуса,  що боролася увесь цей час за власне збереження заради соціальної ідеї Святого Граалю.

Наша історія стосується змов; узурпованих корон, переслідувань, вбивств і невиправданого приховування інформації від людей християнського світу. Це війна за владу повноправного уряду з поганим урядом; розповідь про те, як патріархальне царство людей було витіснено догматичною тиранією і диктаторською владою землевласників. Це переконлива подорож відкриття: погляд на минулі епохи, але з твердим поглядом у майбутнє. Це  історія, про те, як її колись писали, але ніколи не розповідали.

Почнемо з найбільш очевидних з усіх питань:

Що таке Святий Грааль?

Як Святий Грааль пов’язаний з нащадками-спадкоємцями Ісуса?

Той факт, що Ісус мав нащадків, може стати для деяких несподіванкою, але він був широко відомий у Британії та Європі до пізнього середньовіччя.

У середньовічні часи лінія месіанського походження була визначена французьким словом Sangréal та випливає з двох слів Sang Réal, що означають «Blood Royal» (царська кров). Тобто Царська кров Юдеї: династична лінія Давида, що текла в венах Ісуса та його спадкоємців. У перекладі на англійську мову визначення Sangréal стало „San Graal“ (як з словом Сан-Франциско). Коли цей термін почали вживати більш повно, це перетворилось на «Святий Грааль» – слово «святий», звичайно, стосується  сакрального. Потім, природним лінгвістичним процесом, витворився більш романтичничний та знайомий нам термін «Святий Грааль».

З середньовіччя існував ряд рицарських і військових орденів, створених для охорони та служіння представникам месіянської крові в Британії та Європі. Вони включали Орден Царства Сіону і Орден Святого Гробу Господнього. Але найпрестижнішим з них був Суверенний Орден Сангреаля – лицарів Святого Грааля. Це був династичний орден Шотландського Королівського двору Стюарта.

Символічно Грааль часто зображується як чаша, що містить кров Ісуса; альтернативно, як виноградну лозу. Продуктом винограду є вино, а саме чаша і вино традиції Грааля, займають почесне й центральне мсце в християнському таїнстві Святого Причастя (Євхаристії). У цьому таїнстві священна чаша містить вино, яке представляє вічну кров Ісуса.

Цілком очевидно, що християнська церква, хоч і дотримувалася стародавнього звичаю причастя, навмисне ігнорувала і вибирала не навчати істинного значення і походження звичаю. Мало хто навіть замислюється, над витоками символіки причастя з Чаші Вином, вважаючи, що цей ритуал походить просто з деяких Євангельських записів, що стосуються Тайної Вечері.

Яке справжнє значення має вічна кров Ісуса? Як зберігається кров Ісуса (або будь-кого іншого)? Вона закріплюється через сім’ю і родовід. Так чому ж церковна влада обрала ігнорувати «кровне значення» таїнства Грааля? Дійсно, чому вони пішли настільки далеко, що поставили на знаннях Грааля і символіці Грааля клеймо єресі?

Справа в тому, що кожен уряд і кожна Церква розробляють форму історії або догми, найбільш сприятливої для її власних інтересів. У зв’язку з цим ми всі змушені отримувати  дуже ретельно відібрані для нас знання та форми навчання. Нас навчають тому, що ми повинні знати, і нам говорять, у що ми повинні вірити. Але, здебільшого, ми вивчаємо як політичну, так і релігійну історію через національну або клерикальну пропаганду, і це часто стає абсолютною догмою: вчення, яке не може бути оскаржене під страхом репресій.

Що стосується ставлення Церкви до чаші і вина, то очевидно, що первісна символіка повинна була бути переосмислена єпископами, оскільки вона означала, що Ісус мав потомство і, отже, що він повинен був мати зносини з жінкою.

Але переосмислювалися не тільки таїнства і звичайний ритуал; Самі Євангелія були зіпсовані, щоб дотриматися ідеї «чоловічого» заснування Римської церкви — так само, як сучасний сценарист фільмів нпристосовує оригінальний сюжет та вибирає можливості для досягнення бажаного результату.

Ми всі знайомі з Євангеліями від Матвія, Марка, Луки і Іоанна – але як щодо інших Євангелій?

Від Пилипа, Фоми, Марії і Марії Магдалини? Як щодо всіх численних Євангелій, Дій і Послань, які не були схвалені Церковними радами, коли укладали Новий Завіт? Чому ж-таки ними знехтували?

Були два основних критеріїв для відбору цих текстів, і вони (з більш ранніх коротких списків, які підготував єпископ Афанасій Олександрійський) були спочатку визначені на Карфагенському Соборі в 397 р. Н.е. Першим критерієм було те, що новозавітні євангелії повинні бути написані апостолами Ісуса. Матвій, звичайно, був апостолом, як й Іван, але Марко не був апостолом Ісуса, як відомо; не був і Лука; обидва вони були колегами пізніше Святого Павла.

Фома, до речі, був одним з перших дванадцяти, але Євангеліє від його імені виключили зі списку Писань. Разом з багатьма іншими текстами, його було засуджено до знищення. І так, ще в 5-му столітті, численні несанкціоновані книги були поховані і приховані для усього середземноморського світу . Лише нещодавно знайдені деякі з цих ранніх рукописів, з найбільших відкриттів (віком більш ніж 1500 років) у 1945 році були вцілілі тексти з Наг Хаммаді в Єгипті.

Хоча ці книги не досліджвалися до ХХ століття, їх використовували ранні християни. На деякі з них, у тому числі згадані Євангелія, разом з Євангелієм Істини, Євангелієм єгиптян та іншими, посилалися в працях 2-го століття, церковні діячі, такі, як: Климент Олександрійський, Іриней Ліонський і Оріґен Александрійський.

Отже, чому не були відібрані ці та інші апостольські Євангелія? Тому що був другий, набагато важливіший критерій для розгляду — критерій, згідно з яким, євангельський відбір справді мав сенс. Це було, по суті, цілком сексистське регулювання, яке виключало все, що підтримувало б статус жінок у Церкві або суспільстві. На цій основі було сформульовано власні апостольські конституції Церкви. Вони заявляють,

” Не дозволяймо нашим жінкам навчати в Церкві — тільки молитися і чути тих, хто навчає. Наш господар, послав нам дванадцятьох, й нікуди не підпускав жінку; бо голова сім’ї – це чоловік, й де видано, щоб тіло керувало головою!”.

Таке обурливе висловлювання без явної основи, було причиною відхилення десятків Євангелій, адже деякі церковні сановники зрозуміли, що в служінні Ісуса було багато активних жінок: жінок, таких як Марія Магдалина, Марта , Хелена-Саломея, Марія-Якоб Клефас і Джоанна. Вони були не тільки ученицями , але й жрицями, яким підпорядковувались зразкові школи поклоніння в Назаренській традиції.

У Посланні до римлян Святий Павло конкретно згадує про своїх власних жіночих помічників: Феба, наприклад, яку він назвав «сестрою Церкви» – разом з Юлією і Присцилою, які «поклали шию до справи».Писання Євангельської ери рясніють вченнями жінок-учнів, але Церква проігнорувала усі такі. Коли були складені Заповіти церковної дисципліни, церковники заявили:

“Не дозволяється жінці говорити в Церкві, а тим більше претендувати на виконання будь-якого чоловічого призначення”.

Римська церква була настільки налякана жінками, що вона застосовувала правило целібату для своїх священиків — правило, яке стало законом у 1138 році: правило, яке зберігається дотепер. Насправді ж, воно ніколи не було таким, яким видається на поверхні, бо Церкву ніколи не турбувала сексуальна активність, як така. Більш конкретною проблемою була священна близькість до жінок. Чому? Тому, що жінки стають дружинами і матерями — і сама природа материнства — це увічнення крові. Саме це турбувало Церкву: табу тема, яку, будь-якою ціною, треба було відокремити від потрібного їй образу Ісуса.

Однак у Біблії сказано цілком зворотнє. Св. Павло промовляє у своєму першому посланні до Тимофія, що єпископ має бути одружений на одній дружині і що він повинен мати дітей, бо людина з досвідом у власній сім’ї є набагато більш кваліфікованою для того, щоб піклуватися про Церкву.

Незважаючи на те, що влада римської церкви стверджує, що наслідує вчення святого Павла, зокрема, вони вирішили повністю ігнорувати цю явну директиву, щоб задовольнити свої власні цілі, тому сімейний стан Ісуса проігноровано.

Образ неодруженого Ісуса протирічив іншим писанням Євангельської епохи, і був відверто суперечливим у суспільному надбанні, поки увічнення правди не почали карати як єресь (всього 450 років тому). Італійська рада Тренто в 1547 році (рік, коли Генріх VIII Тюдор помер в Англії).

До того ж, християнський Новий Заповіт, не єдина частина, що страждає від цих сексистських обмежень. Подібний процес редагування був застосований до Старого Заповіту в єврейському стилі, що робить його зручним для додавання до християнської Біблії. Це особливо очевидно через кілька записів, яких не оминула цензра. Книги Ісуса Навина і Самуїла вказують на важливість більш давньої книги Яшера. Але де ця книга? Як і багато інших, однаково важливих, про яких у Біблії немає навіть згадок!

Чи існує книга Яшера? Безперечно. Дев’ятифутовий сувій з текстом на івриті був перлиною реліквій імператора Карла Великого, і саме заради її перекладу був заснований Паризький університет у 800 році – понад століття до того, як уклали вже знайому нам усім сучасну версію Старого Заповіту.

Яшер був помічником Мойсея, і тексти, приписані йому, мають величезне значення. Книга описує період перебування ізраїльтян у Єгипті,  розповідає про їхній вихід у Ханаан. Та інформація що міститься там, значно відрізняється від офіційної версії історії, яку ми знаємо сьогодні. Писання пояснюють, що Міріам була духовним вождем племен, які переходили Червоне море та йшли до синайської гори.

Євреї того часу ніколи не чули про Єгову; вони поклонялися богині Ашері, а їхні духовні лідери були в основному жіночої статі. Міріам становила проблему для Мойсея в його спробі створити нове середовище патріархального панування, та він ув’язнив її, після чого ізраїльтяни піднялися проти Мойсея, щоб забезпечити звільнення Міріам. Це описано в книзі Яшера, але не в Біблії.

Давайте тепер перейдемо до початку християнської історії — самих Євангелій. Розглянемо, про що насправді розповідають Євангелія, а не те, що ми, можливо, думаємо, вони нам розповідають.

Ми всі навчилися трактувати Євангелія згідо з шкільними уроками та проповідями в церквах. Чи правильне це трактування? Чи завжди воно відповідає реальному Святому Письму? Насправді дуже дивно, як легко ми віримо в те, що читаємо з книжкових полиць чи бачимо в церквах, не перевіряючи біблійний текст. Сама історія Різдва є чудовим наглядним прикладом.

Загальноприйнято (адже Різдвяні листівки нагадують нам), що Ісус народився в хліву, тобто в стайні — але Євангеліє не вказує на це. Насправді, взагалі, в будь-якому уповноваженому Євангелії не існує «стабільного» опису Різдва. Різдво не згадується взагалі в Марка або Іванна, і Матвій дає зрозуміти, що Ісус народився в домі.

Отже, звідки прийшла ця ідея? Вона виникла через неправильне тлумачення Євангелія від Луки, в якому йдеться про те, що Ісус був «покладений у ясла» (не «народжений», як це часто неправильно цитують, а «покладений»), а ясла були і залишаються нічим іншим, як годівницею для тварин. На практиці, як правило, ясла використовувалися як дитячі ліжка про всяк випадок, і їх часто заносили в приміщення саме для цієї мети.

Так чому ж так міцно утвердилося, що ця ясла була в стайні? Тому що в англійських та інших перекладах Луки стверджується, начебто в тогочасних господах не було місця для ночівлі. Старий рукопис Луки взагалі нічого подібного не зазначає, до того ж в тому регіоні не було жодних господ чи трактирів — мандрівники зупинялися в приватних будинках, а сімейна гостинність була нормальним явищем в ті часи.

Якщо ми збираємося бути точними, у регіоні також не було стайні, ані хліва. “Стайня” — конкретно визначає місце для утримання коней. Мало хто (окрім деяких римських офіцерів) коли-небудь використовували коней у Іудеї 1-го століття — вони використовували головним чином мулів і волів, які, якщо їх тримали під прикриттям, були б зовсім у непридатних для прихистку умовах й точно не в стайні.

Що стосується міфічного місця для ночівлі, то оригінальний грецький текст Луки, згідно з найкращим перекладом, стверджує, що в тому місці не було «провізії» ( “топос в каталумі»), меблів, тобто нічого з того, що було потрібно сім’ї. Як згадувалося раніше, Матвій стверджує, що Ісус народився в домі і, коли його правильно перекладати, Лука відкриває, що Ісус був покладений у яслах (ящик для годування тварин), тому що в кімнаті не було колиски.

Що ж до самого народження Ісуса, варто зосередитись на хронології, оскільки два Євангелія, які стосуються Різдва, фактично дають різні дати для цієї події. Згідно з Матвієм, Ісус народився в часи правління Ірода Великого, і саме цей автор вказує на подію з волхвами та про наказ вбивати первістків. Цар Ірод помер в четвертому році до нашої ери — так ми знаємо з Євангелія від Матвія, що Ісус народився до цього.Через це, в більшості стандартних біблійних тлумачень визначено 5 до н.е. як дату народження Ісуса.

У Луки, однак, абсолютно інша дата. Це Євангеліє стверджує, що Ісус народився в той час, коли Квіреній був правителем Сирії — того ж року, коли імператор Август провів  перепис населення, що змусило Йосипа і Марію поїхати до Віфлеєму.

Варто звідси згадати два важливі моменти, обидва з яких записані в єврейських літописах 1-го століття (наприклад, у Єврейських Старожитностях). Квіріній не був призначений сирійським намісником римського імператора до 6 року н.е., і саме того року, імператор Август здійснив перепис, яким керував сам Квірініус.

Таким чином, Ісус, мабуть, народився у двох окремих випадках: «до 4 до н.е.» і знову в 6 р. Чи є помилка в одному з Євангелій? Не обов’язково – принаймні, не так, як було спочатку зображено. Насправді ми дивимося на два досить специфічні пологи: фізичне «народження» Ісуса і народження його спільноти. Вони були визначені як “перше” і “друге” народження – друге — це посвячення в суспільство шляхом ритуальної церемонії відродження.

Другі народження для хлопчиків відбувалися у віці дванадцяти років (церемонія, в якій вони були ритуально народжені знову з утроби своєї матері). І від Луки ми дізнаємося, що Ісусові було дванадцять в  6 році н. е. На жаль, перекладачі й інтерпретатори Євангелія останніх днів повністю пропустили значення цього, в той час як наступні церковні вчення поєднували звіти Матвія і Луки в один, породжуючи помилкову нісенітницю про сцену Різдва в стайні.

Оскільки Ісусові було дванадцять в 6 р. н.е. (згідно з Лукою), то він фактично народився в 7 р. до н.е., що було справді під час пізнього царювання Ірода Великого, про що розповідає Матвій. Але тепер ми виявляємо те, що здається іншою аномалією. Потім Євангеліє від Луки говорить, що коли Ісусу було дванадцять років, його батьки, Марія та Йосип, відвезли його до Єрусалиму на цей день — і потім пішли додому зі своїми друзями, й впродовж цієї довгої подорожі назад вони зрозуміли, що Ісуса не було поруч. Потім вони повернулися до Єрусалиму, і знайшли його в храмі, де він обговорював справи свого батька з вчителями.

Які батьки цілими днями блукали б у пустелі, не знаючи, що їх дванадцятирічний син не був з ними? Справа в тому, що в цьому перекладі все було втрачено, бо між дванадцятирічним сином і сином на його 12-тому році ініціації є різниця.

В кінці свого дванадцятирічного віку (тобто після досягнення свого тринадцятого дня народження) Ісус був ініційований у громаді на церемонії свого Другого народження, тоді вважалося, що він починає свій перший рік. Це були первісні форми сучасної бар-міцви. Його наступне посвячення — ініціювання чоловіка в громаді — відбулося на дев’ятий рік, коли йому виповнився двадцять один рік (звідси беруть витоки привілеї двадцяти одного року). Потім послідували різні ступені, а наступний важливий тест — наприкінці дванадцятого року: у віці двадцяти чотирьох.

Отже, очевидно, що коли Ісус залишився в храмі за дванадцятий рік, він мав двадцять чотири роки — не дванадцять. Що стосується його обговорення з вчителями, це пов’язано з його наступним ступенем – ступенем, встановленим його духовним батьком, чию справу він обговорював. У той час його духовний батьком (загальним патріархом) був Симеон Ессен — і в Луки, саме ця людина («справедливий і побожний Симеон») легітимізувала Ісуса згідно із законом.

“І Дух у храм припровадив його. І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!” (Лк. 2:27-32)

[Євангеліє від Луки описує історію зустрічі (Стрітення) Симеона і Святого Сімейства].

Симеон Богоприємець тримає Ісуса

Чи можемо ми довіряти Євангеліям? Відповідь на це питання – “так”, ми можемо довіряти їм, але ми не можемо довіряти заплутаним і спотвореним версіям, які публікуються і представлені нам сьогодні. Після оригінальних апостольських писань, Євангелія ранньої Церкви була написана у 2 та 3 столітті грецькою мовою. Поряд з Біблією в цілому вони були перекладені на церковну латинську мову в 4-му столітті, але тоді пройшло більш ніж тисяча років, перш ніж був зроблений переклад англійською та іншими мовами.

Нинішні Євангелії на англійській мові відносяться до Уповноваженої Біблії, складеної для короля Джеймса VI Стюарта Шотландського (Джеймс I Англії) на початку 17 століття. Ця Біблія була публікованою і випущеною не раніше ніж за 165 років до Декларації незалежності Америки — лише за кілька років до того, як перші отці-паломники відпливли з Англії.

Переклад Біблії, однак, був ризикованим у ті часи. Для того, щоб сміливо перекласти Біблію на англійську мову, реформатор 14-го століття Джон Вікліф був засуджений як єретик, а його книги спалені. На початку 16-го століття Вільям Тіндейл був страчений в Бельгії, а потім спалений тільки за свій переклад Біблії англійською мовою. Трохи пізніше Майлз Ковердейл (учень Тіндейла) зробив інший переклад, але на цьому етапі Церква розпалася на дві основні фракції. Як результат, версія Ковердейла була прийнята протестантською церквою, хоча він і залишався єретиком в очах Риму.

Проблема полягала в тому, що до тих пір, поки друкований текст залишався в неясній формі латинської церкви, яку могли зрозуміти та інтерпретувати тільки єпископи, вони могли навчати, про що заманеться. Як тільки Біблія була перекладена на популярні мови, які люди могли б прочитати для себе, до вчення Церкви, безсумнівно, відразу виникло багато запитань.

У наданні Нового Заповіту лінгвісти короля Джеймса прагнули заспокоїти і протестантів, і католиків. Це був єдиний спосіб зробити загальноприйнятий текст, але їхні амбіції не були цілком успішними. Католики думали, що перекладачі йдуть на бік протестантів і намагалися підірвати представництво короля Джеймса в Парламенті (славнозвісна Порохова змова), проте протестанти стверджували, що король співпрацював з католиками!

Перекладачі не тільки займалися конфесійним заспокоєнням; вони також переймалися за те, що ми сьогодні називаємо “політичною коректністю”. В одному прикладі прямий переклад посилався на групу людей, яких називали «небесними солдатами», що згодом викреслили, і замість нього було вставлено ​​«небесна армія». Що, однак, знову видалили пізніше (оскільки концепція озброєної одиниці була неприйнятною), яку слід було замінити на «небесну сотню» в сучасному українському розумінні. Проблема полягала в тому, що ніхто точно не знав, що таке ця «сотня»; Це англійське слово “host” воскресло після століть невідомості, щоб увійти до словників з неясним тлумаченням типу: «багато людей».

Насправді дуже дивно, як багато неоднозначних слів були використані для полегшення політичної коректності для Біблії короля Джеймса, в той час, як той же Вільям Шекспір ​​також робив це у своїх п’єсах. Словник англійської мови збагатився більш ніж на п’ятдесят відсотків в результаті слів, винайдених або переінакшених письменниками й перекладачами того часу.

Отже, хоча й дуже поетична, мова Уповноваженої англійської Біблії абсолютно не схожа на ту, якою коли-небудь говорив хто-небудь в Англії або в будь-якому іншому місці, але з цієї схваленої канонічної інтерпретації всі інші Біблії англійською мовою з’явилися в їх різних формах. Проте, з усіма своїми недоліками і гарним віршовим малюнком, цей переклад залишається найближчим до оригінальних грецьких рукописів.

A bible from 1859.
(David Ball – Original work)

Всі інші англомовні версії (Стандартна, Нова англійська, Переглянута, Сучасна, Гарна Новина тощо) були істотно спотворені, і непридатні для серйозного вивчення, оскільки кожне з цих видань має свою специфічну програму. Крайній варіант того, як це працює на практиці, міститься в Біблії, яка наразі видана в Папуа, Тихоокеанській Новій Гвінеї, де є племена, які не знайомі з жодною іншою твариною, крім свині. У нинішній редакції їхньої Біблії кожна тварина, згадана в тексті, чи спочатку віл, лев, осел, овечка чи що інше, тепер свиня. Навіть Ісус, традиційне «ягня Боже», в цій Біблії — це «свиня Бога»!

Щоб забезпечити найкращу довіру до Євангелій, ми повинні повернутися до оригінальних грецьких рукописів з використанням івриту і арамейських слів та фраз. У цьому випадку ми виявляємо, що (як і в історії Різдва) багато відповідного контенту було спотворено, неправильно зрозуміло, неправильно перекладено або просто просто втрачено в розповіді. Іноді це траплялося тому, що оригінальні слова не мають прямого аналога на інших мовах.

Християн навчають, що батько Ісуса Йосип був теслею, як пояснюється в англомовних Євангеліях.  За кращого перекладу він був майстром-ремісником. Слово «тесля» було просто перекладацькою вигадкою. Кожен, хто знайомий із сучасним масонством, визнає термін «Ремесло», і він не має нічого спільного з різбярством по дереву. Текст просто позначав, що Йосип був віртуозом, і вченою людиною, і це особливо стосувалося питань наукової (алхімічної) металургії.

Іншим прикладом є концепція народження Діви. В Євангеліях сказано, що матір Ісуса, Марія була “дівою” і, безумовно це слово, мало би позначати жінку без сексуального досвіду. Слово було перекладено не з грецької, а з латинської, де virgo(діва), означає ніщо інше як «молода жінка». Якщо вже бути якомога точнішим, то в іншому випадку, це визначення звучить як virgo intacta — тобто, «незаймана молода жінка».

Озираючись на латинський текст, ми виявляємо, що слово, перекладене як  virgo (молода жінка), було старим семітським словом «алмаг», що означало те саме: «молоду жінку», і воно не мало ніякої сексуальної конотації. Якби Марія була незайманою, то для позначення цього існувало семітське слово бетула, але аж ніяк не алмаг.

Отже, ми були цілком обдурені Євангеліями? Ні; англійські переклади Євангелій були помилковими. Церква ввела нас в оману, адже зробила все, що в її силах, щоб позбавити жінок опису будь-якого нормального способу життя в історії Євангелії. Отже, ключові жінки Нового Заповіту зображені як діви, повії, а іноді і як вдови — але жодного разу, як подруги, дружини або матері, і, звичайно, ніколи —  як жриці або святі сестри.

Незважаючи на догматику народження Діви, Євангеліє знову і знову розповідає нам, що Ісус був потомком царя Давида через його батька Йосипа. Навіть Святий Павло пояснює це в Посланні до євреїв.

Християн навчають, що батько Ісуса був скромним теслею, а його мати була незайманою — жоден з описів не можна знайти в жодному оригінальному тексті. Звідси випливає, що для того, щоб втямити Євангелії, ми повинні читати їх так, як вони були написані, а не так, як вони були інтерпретовані відповідно до церковного вчення і сучасної мови.

Точно невідомо коли укладались основні чотири Євангелії. Ми знаємо, що вони були вперше опубліковані на різних етапах в часи другої половини першого століття. Спочатку вони були одностайні, щодо того, що Ісус був Назарянином. Це фактично підтверджується в римських літописах. Крім того, єврейські хроніки 1-го століття, а також Дії апостолів у Біблії підтверджують, що брат Ісуса Яків і Святий Павло очолювали секту назареян.

Це назаренське визначення є дуже важливим для історії Грааля, оскільки його спотворюють, виводячи з цього припущення, що Ісус родом з міста Назарет. Впродовж останніх 400 років англомовне Євангеліє увіковічило помилку неправильним перекладом “Ісуса Назарянина” як “Ісуса з Назарету”, хоча між Назаретом і назарянами не було історичного зв’язку. Насправді, поселення в Назареті було засноване в 60-х роках, вже через тридцять років після розп’яття. Ніхто в часи ранніх років життя Ісуса не прийшов з Назарету — його просто не було!

https://www.bibliotecapleyades.net

Назаряни були ліберальною єврейською сектою, що протистояла суворому єврейському режиму фарисеїв і садукеїв. Назарянська культура і мова сильно вплинули на філософів стародавньої Греції, і їхня громада підтримувала концепцію рівних можливостей для чоловіків і жінок. Документи того часу посилалися не на Назарет, а на Назарянську громаду, де жриці співіснували в рівному статусі зі священиками. Отже, слід пам’ятати, що Ісус не був християнином: він був назарянином — радикальним євреєм. Християнський рух був заснований зовсім далекими від нього людьми, внаслідок його місії, а слово «християнин» було вперше записано в 44 році в Антіохії, Сирія.

У арабському світі слово, що використовується для опису Ісуса і його послідовників, звучить як, назара, що підтверджується ісламським Кораном, і означає “хранителі” або “опікуни”. Повне визначення — Назара ха-Бріт: «Наглядачі за Ковчегом Завіту».

За часів Ісуса назаряни жили в Галілеї і в та містична місцина, яку Біблія називає «пустелею», насправді була конкретним місцем, а саме — це територія навколо головного поселення в Кумрані, яка поширювалася на Мірд та інші місця поблизу Мертвого моря. У Кумрані, до того ж, безумовно, згодом знайшли відомі Сувої Мертвого моря в 1948 році.

Сувій з текстом Псалмів

Через деякий час після розп’яття Петро і Павло відправилися в Антіохію, потім у Рим, започаткувавши рух, який отримав назву християнство. Але Ісус, разом зі своїм братом Яковом і більшістю апостолів, продовжував вчення Назареїв, й вони проповідували його в Європі, де об’єднались з кельтською Церквою. Ця церква була офіційно реалізована як церква Ісуса в 37 році нашої ери, тоді як сама римська церква була утворена вже тільки через 300 років.

Кумранський сувій книги пророка Ісайї

Упродовж багатьох століть кельтська церква, з її назарейською традицією, прямо протиставлялася Римській церкві — головна відмінність полягала в тому, що кельтська віра грунтувалася на навчаннях, кодах і практиках самого Ісуса. Римське християнство, з іншого боку, перетворило Ісуса на об’єкт його релігійного шанування, відмовившись від вчень, щоб створити імперську «гібридну» віру на догоду імператорів і пап. Тобто, іншими словами — вона існує не як християнство, а як “церкв’янство”.

Окрім прямих непорозумінь, неправильного тлумачення та неправильного перекладу, канонічні Євангелії страждають від численних цілеспрямовано навмисних поправок. Деякі оригінальні записи були змінені або видалені, тоді як інші записи додано, щоб доповнити відповідність інтересам Церкви. Більшість цих змін і поправок внесли в 4-му столітті, коли тексти перекладали на латинську мову з їхніх оригінальних грецьких і семітських джерел.

Ще раніше, приблизно в 195 році н.е., єпископ Олександрійський Климент зробив першу відому поправку до текстів Євангелія. Він видалив істотну частину з Євангелія від Марка (написаного більше ста років до того) і виправдав свою дію в листі, в якому говорилося:

«Бо навіть якщо вони скажуть щось істинне, той, хто любить правду, не повинен, навіть тоді, погодитися з ними, — бо не всім людям варто казати правду».

Він мав на увазі, що навіть на тій ранній стадії розвитку християнства вже існувала розбіжність між тим, що було насправді в Євангеліях, і тим, чому єпископи хотіли навчати.

Сьогодні цей розділ, видалений Святим Климентом, досі відсутній у Євангелії від Марка. При порівнянні оригіналу з сучасним Євангелієм, з’ясується, що це Євангеліє набагато довше від джерела, через неправдиві доповнення. Один з цих додаткових розділів містить всю послідовність Воскресіння, яка складається з дванадцяти повних віршів наприкінці Марка, глава 16. Тепер нам відомо, що все, про що розповідається після розп’яття, додано церковними книжниками десь наприкінці 4 ст.

Що саме було в тому розділі Марка, який Климент повважав за потрібне видалити? Це стосувалося, так званого, “воскресіння” Лазаря. Однак у контексті оригінального тексту Марка Лазар був зображений у стані духовної смерті указом про відлучення, а не в стані фізичної смерті. До того ж, Лазар та Ісус озвались один до одного перед відкриттям могили. Звичайно, бажання єпископів зобразити відновлення сану Лазаря як духовне чудо, а не як просте звільнення від своєрідної тогочасної анафеми в єврейському світі, перемогло. Що ще важливіше, ця частина становила точку відліку для правильного розуміння сцени для розповіді про розп’яття самого Ісуса, чиє подальше воскресіння з духовної смерті визначалося тим самим триденним правилом, що застосовувалося до Лазаря.

Ісус був відновлений у своєму духовному сані (звільнений або воскрес) від смерті указом на третій день, але, у випадку Лазаря, Ісус знехтував правилами, благословивши свого друга після триденного періоду символічного поневіряння. У цей момент смерть для громади стала б абсолютною в очах легальних старійшин Ради Сінедріону, після чого Лазар був би загорнутий у тканини й похований живцем. Його злочин полягав у тому, що він підняв бурхливий народний бунт, зазбереження громадського водопостачання, яке було призупинено через проведення нового римського водопроводу в Єрусалимі. Особливістю вознесіння Лазаря було те, що Ісус здійснив звільнення, не маючи жодного священного права на це — після чого Ірод-Антипа Галілейський змусив Первосвященика Єрусалима визнати безпрецедентність події.

Був, однак, важливіший критерій видалення цієї частини в Марка, тому що, з його історії про Лазаря, ставало б абсолютно ясно, що Ісус і Марія Магдалина були чоловіком і дружиною. В сучасному вигляді, воскресіння Лазаря з’являється тільки в Євангелії від Івана, але містить дивну послідовність, де Марта виходить з дому Лазаря, щоб вітати Ісуса, в той час як її сестра, Марія Магдалина, залишається всередині, поки її не покличе Ісус. На відміну від цього, оригінальний текст Марка розповідає, що Марія вийшла з дому з Мартою, але потім була змушена повернутись назад в приміщення, чекаючи настанови Ісуса. Це було здійснено на конкретну вимогу іудейського закону, згідно з яким дружині в стані ритуальної жалоби заборонялося виходити з дому, доки вона не була проінструктуваною чоловіком.

Поза Біблією є багато інформації, яка підтверджує, що Ісус і Марія Магдалина були одружені.Однак, чи є щось актуальне в Євангеліях сьогодні — те, що, можливо, пропустили редактори? Справді, є.

Є сім списків у Євангеліях, які наводять жінок, котрі постійно супроводжували Ісуса. Всі ці списки включають його матір, але в шести з цих семи списків перше ім’я (навіть перед матір’ю Ісуса) — це Марія Магдалина, що дає змогу втямити, — саме вона була першою леді: месіанською королевою.

Невже в Євангеліях є згадка про шлюб? Власне, так.

Весілля в Кані Галилейській (Павло Веронзе, 1562 −1563)

Багато хто вважає, що весілля в Кані — це шлюб Ісуса і Марії Магдалини — але це була не проста церемонія одруження як така, а свято для подружжя. Шлюб визначається цілком окремими помазаннями Ісуса Марією у Віфанії. Хронологічно ці помазання (як це дано в Євангеліях) були розділені на два з половиною роки.

Читачі 1-го століття були б повністю обізнані з двостороннім ритуалом священного шлюбу династичного спадкоємця. Ісус, як ми знаємо, був Месією, що означає «Помазаний». Загалом, усі помазані старші священики і царі спадкоємності Давида були месіями; Ісус не був унікальним у цьому питанні. Хоча він і не був священиком, він отримав своє право на статус Месії через походження від царя Давида і королівської кровної лінії, але він повинен був бути помазаний Марією Магдалиною в якості нареченої жриці, щоб досягнути цього статусу.

Слово «Месія» походить від єврейського дієслова машиах: «помазати», що походить від єгипетського мессех: «святий крокодил». Саме наречені сестри-фанаонів помазували своїх чоловіків на шлюб, і єгипетський звичай походив з такої ж практики в старій Месопотамії. У пісні про Соломона Старого Завіту ми дізнаємося про весільне помазання царя. Докладно, що олія, яку використовували в Юдеї, була запашною маззю з Нардостахісу великоквіткового (дорогої кореневої олії рослини з Гімалаїв), і цей ритуал виконувався, коли престолонаслідник сидів за столом.

У Новому Завіті помазання Ісуса Марією Магдалиною справді відбувалось тоді, коли він сидів за столом, і саме весільною олією з нард. Потім Марія торкнулась ніг Ісуса волоссям, і в перший раз на церемонії з двох частин вона заплакала. Всі ці речі означають подружнє помазання династичного спадкоємця.

Інші помазання Месії (чи то при коронації, або в прийомі до старшого священства) завжди проводилися чоловіками: Вищиим Цадоком або Первосвящеником. Речовина, що використовувалася, була оливковою олією, змішаною з корицею та іншими прянощами, але вже ніколи не була нардовою, адже — саме цей вид єлею — виразна прерогатива месіанської нареченої, яка мала бути «Марією» — сестрою священної свити. Мати Ісуса була Марією; так само його дружина була Марією, згідно з назвою її посади, ролі, а  не за хрещенням. Деякі монастирі продовжують зберігати традицію, додаючи назву “Марія” до імен своїх черниць: сестра Марія Тереза, сестра Мері Луїза, наприклад.

Цадок

Месіанські шлюби завжди проводилися у два етапи. Перше (помазання в Луки) було правовим зобов’язанням на шлюб, а друге (пізніше помазання в Матвія, Марка й Івана) було закріпленням контракту. У випадку Ісуса і Марії друге помазання мало особливе значення адже, як пояснює Йосиф Флавій у “Єврейських Старожитностях” 1-го століття, друга частина церемонії одруження проводилася тільки тоді, коли дружина була на третьому місяці вагітності.

Дінастичні спадкоємці, такі як Ісус, були вимушені прямо утримувати свої спадкоємні лінії. Шлюб був найважливішим аспектом у всьом цьому процесі, але закон громади захищав династію від шлюбу з жінками, які виявилися би безплідними або мали б викиднів. Цей захист забезпечувався тримісячним правилом вагітності. Викидні не часто трапляються після цього терміну, що вважався достатньо безпечним для завершення шлюбного контракту.

При помазанні свого чоловіка на цій стадії, як кажуть, месіанська наречена помазала його на поховання, як це підтверджується в, оригінальних і не зовсім, Євангеліях. З цього дня вона мала носити флакон з нардовою олією навколо шиї впродовж всього життя свого чоловіка, щоб знову використати його під час поховання. Саме з цією метою Марія Магдалина пішла до гробниці Ісуса, в суботу після розп’яття.

Після другого помазання у Віфанії Євангелія розповідає, що Ісус сказав:

«Коли б проповідувалося це по всьому світу, нехай буде сказано і про її пам’ять».

Але чи авторитети християнської церкви шанували Марію Магдалину і говорили про цей акт як про почесну пам’ятку? Ні, ні; вони повністю проігнорували  настанову самого Ісуса і засуджували Марію як повію.

Для езотеричної Церкви Грааля та тамплієрів, Марія Магдалина завжди була святою. Її як і раніше досі шанують, але цікавим фактом цієї святості є те, що Марія є визнаним покровителем виноградарів: опікуном лози. Таким чином, вона є охоронцем священної крові Святого Грааля.

У Євангеліях є багато чого, що ми не помічаємо, тому що нас ніхто не заохочує зазирнути за поверхневий рівень. Проте в останні роки в цій справі були б дуже принагідні Сувої з Мертвого моря і надзвичайне дослідження австралійської богословки д-ра Барбари Тьрінг. Сувої не тільки пояснюють посади Месії Ізраїлю; вони розповідають про раду дванадцяти апостолів-делегатів, призначених керувати окремими аспектами влади і ритуалу. Це, у свою чергу, дає нам змогу бути більш обізнаними про самих апостолів через розуміння їхніх обов’язків у спільноті.

Тепер ми знаємо, що в Євангеліях є алегорії: використання слів, які до цього часу були неправильно витлумачені. Ми знаємо, що священики, як і жриці, називалися «рибалками», а ті, хто допомагав їм, пропонуючи кандидатів на хрещення до “човнів” у великих “мережах”, називалися «рибалками-мирянами», а самі кандидати називалися «рибами». Апостоли Яків та Іван обидва були висвячені рибалками, але брати Петро і Андрій були мирянами-рибалками, яким Ісус обіцяв міністерський статус, кажучи: «Я зроблю вас рибалками людей».

Тепер ми знаємо, що існував особливий жаргон євангельської епохи, жаргон, який читачі того часу легко могли зрозуміти, та згодом ці слова були втрачені для подальшого тлумачення. Сьогодні, наприклад, ми називаємо популярних виконавців чи акторів «зірками», але як би це зрозумів читач з якоїсь далекої культури за дві тисячі років опісля?

Євангелії наповнені такими жаргоністичними словами: «бідні», «прокажені», «безліч», «сліпі» – але жодне з них не було тим, що ми припускаємо сьогодні. Визначення, такі як «хмари», «вівці», «риби», «хліби» та різноманітні інші, були пов’язані (так само, як і наші сучасні зірки) з людьми.

Під час написання Євангелій в 1-му столітті, це відбувалось у контрольованому Римом середовищі, і їхній зміст мав бути замаскований від імперської перевірки. Інформація часто мала політичний підтекст, тому вона була закодована і замаскована. Такі розділи позначені відповідним висловом, “для тих, хто має вуха, щоб чути, нехай слухає” — для тих, хто розуміє код. На практиці це нічим не відрізнялося від кодованої інформації, передаваної один одному представниками пригноблених груп впродовж всієї історії, наприклад, документації, виданої євреями в Німеччині в 1930-х і 1940-х роках.

Завдяки нашому знанню цієї криптології, ми можемо визначити дати і місця з дуже високим відсотком точності. У Євангеліях ми можемо розкрити багато прихованих значень, оскільки чудеса самі по собі мають новий контекст. Це жодним чином не заперечує того, що Ісус мав особливі надприродні здібності, але чудеса у Євангеліях не були самі по собі надприродними подіями. Вони набули популярності, тому що у політичній конотації то були абсолютно безпрецедентні вчинки, що порушували закон.

З усіх чотирьох Євангелій тільки Іван записує весільний бенкет у Кані — подію, яка втілює сказане «чудо» про перетворення води у вино. Насправді, якщо б це було настільки важливим дивом (як це пропагує церковне вчення), можна було б справедливо очікувати, що цей випадок з’явиться і в інших Євангеліях. Проте, в контексті цієї історії, християни зазвичай навчають, що в людей “закінчилось вино” — навіть якщо в Біблії цього не сказано.

«Коли вони хотіли вина, мати Ісуса сказала:« Вже немає вина ».

В реальності вино,  на заручинних застіллях, було доступне тільки для священиків і євреїв-целібатів, а не для одружених чоловіків, початківців або інших, яких вважали несанкціонованими. Їм дозволяли тільки воду — ритуал очищення, як було сказано в Івана. Коли прийшов час для цього ритуалу, мати Ісуса (очевидно, була незадоволена дискримінацією та звернула увагу Ісуса на цих гостей) і сказала: «У них немає вина».

Ще не помазаний на статус Месії, Ісус відповів: «Моя година ще не прийшла», коли Марія вирішила цю проблему, Ісус зневажив устав, забезпечивши вино кожному. Правитель свята нічого не прокоментував стосовно чуда; він просто висловив здивування, що вино з’явилося на цій стадії.

Часто висловлювалося припущення, що свято в Кані було власною весільною церемонією Ісуса, оскільки він і його мати показали право на командування, яке було пов’язане з цими, звичайними, гостями. Однак ця подія не може бути датована літом 30 р. Н.е., в місяці, еквівалентному нашому сучасному червню. Перші весілля завжди проходили в місяць Спокути (сучасний вересень), і заручини були проведені за три місяці до цього. У цьому конкретному випадку ми виявляємо, що перше подружнє помазання Ісуса Марією Магдалиною було на Спокуті 30 р. н.е.

Факти Євангелій (хоча вони не завжди узгоджуються самі ж, один з одним) перевіряються й поза Біблією; навіть випробування і розп’яття Ісуса згадуються в Анналах Імперського Риму. Тепер ми можемо визначити з хронологічного аналіз, що розп’яття відбулося на березневу Пасху 33 р. Н. Е., Тоді як помазання другого шлюбу у Віфанії відбулося за тиждень до цього. Ми також знаємо, що тоді Марія Магдалина повинна була б бути на третьому місяці вагітності — це означає, що вона мала б народжувати у вересні 33 р. Н.е.

Якщо читати Євангелії так, як вони написані, Ісус постає як династія визволителя, яка прагне об’єднати людей регіону проти гніту Римської імперії. Юдея в той час була подібна до Франції під час німецької окупації у Другій світовій війні. Влада контролювалася військовою окупаційною силою, а рухи опору були частиною повсякденного життя. Ісуса чекали, очікували і, до кінця історії Євангелії, він став помазаним Месією. Цікаво, що в  Єврейських Старожитностях Ісуса називають «мудрецем», «вчителем» і «царем», але не згадується нічого про його божественність, поняття, яке виникло пізніше в «церковності».

Сувої Мертвого моря визначають Месію як верховного військового командувача Ізраїлю, а Новий Заповіт також дає зрозуміти, що апостоли були озброєні. Із часу вербування Ісус перевірив, що всі вони мають мечі, а після арешту Ісуса Петро витягнув меч проти Малхуса. Навіть сам Ісус сказав:

“Не думайте, що Я прийшов, щоб принести мир на землю. Не мир Я приніс, а меч“(Мт. 10:34)

Більшість високопоставлених євреїв у Єрусалимі цілком влаштовувала влада, яку представляв іноземний військовий режим. Крім того, єврейські групи були сектантами і не хотіли ділитися своїм Богом Єговою з ким-небудь іншим, звичайно, язичниками (арабами та іншими неєвреями). Для фарисеїв і саддукеїв, євреї були обраним Богом народом: він належав їм; вони належали йому. Але були й інші євреї – зокрема, назаряни та ессеї, які перебували під впливом більш ліберальної доктрини. У цьому випадку місія Ісуса зазнала невдачі, оскільки сектантський розкол був нездоланним — і цей розкол все ще існує сьогодні.

Ісус насправді був засуджений і відлучений від Церкви радою Синедріону єврейських старійшин. Однак було вирішено винести вирок, згідно з яким Ісус був би офіційно засуджений Пілатом, який вже побоювався тих, що могли очолити повстання проти нього. Для Верховного судді та Генерального прокурора Ізраїлю, було б зовсім неправомірним, щоб Рада Синедріону засідала вночі або діяла під час Пасхи — тому суд над Ісусом відповідно до римського права, був їм зручним.

Що стосується смерті Ісуса на хресті, то цілком зрозуміло, що це була духовна смерть, а не фізична смерть, що було визначено правилом трьох днів, що зрозумів би кожен у першому столітті.

У громадянському та правовому відношенні Ісус був уже мертвий, коли він був засуджений і готувався до смерті декретом (відлученням). Протягом трьох днів Ісус був би номінально «пропащий», а на четвертий день настала б абсолютна смерть. У цей день він був би похований живцем, але впродовж перших трьох днів він міг, по суті, бути відновленим або воскрешеним, що й передбачав.

Лоуренс Гарднер

Переклав Остап Хмарний

Далі буде…