Задовго до всіх часів

попередній розділ

Простіше було б упевнено стверджувати, що назва села, де завжди жили люди може асоціюватись зі світом померлих, річковими німфами та всім невідомим, однак небо все ж ближче до нас ніж могло здаватись.
Українські народні перекази оповідають про скляну гору, що єднає небо з землею: щоб побачити померлих батьків, сирота йде туди, де сходиться земля з небом. До скляного кінця, – себто «до скляної гори на східсонця», а там уже піде «доріженька по небу»*.

Крилатий хранитель у кавовій гущі на щось натякав.

Син Мардука, володар скрижалів долі, шумерський бог Набу, акадською вимовляється як Небо, а єврейською звучить як Наві чи Нево, згадується навіть у Біблії.

На святкування месопотамського Нового Року в кінці березня до Вавилона по каналу доставляли статую бога Набу з міста нічного світила, що було парою денному Вавилону.

https://vici.org/vici/27734/

Його храм із вежею ще звався Місцем Боротьби або Вежею мови.

Напівзруйнована вежа ночі, чимось до болю нагадувала моє перше видіння у кавовій гущі.

Я йшов у її напрямку крізь пустелю, та несамовитий вітер ледь не збивав з ніг. Згодом відчув, як було важко пересуватись закутаним у товсту мантію, а зерниста земля перетворювалася на в’язкий мул, який  все глибше провалювався піді мною з кожним кроком.

Почув ледь вловимий сигнал десь збоку від себе і розплющив очі. Прокинувшись із напівсну, я збагнув, що мчав до краю дороги в напрямку скелі на протилежному березі ріки й швидко крутонув кермо щоєсили праворуч щоб встигнути вписатися у поворот. Ще трохи і я міг би вилетіти з обриву.

Забагато кави в дорозі теж зайве. Інакше діятиме навпаки – як снодійне.

Екран телефону в бардачку все ще палав. GPS навігатор надиво вчасно дав збій.

Заспокоївшись я продовжив перетинати узгір’я, та все ж, цього разу вирішив трохи сповільнити швидкість. Глянув у скельце дзеркальця до салону. Хемера лише повернулась на бік продовжуючи спати на задніх сидіннях.

Я спробував розбудити її. Сказав уголос:

– Здається ми загубились.

Вона все ще продовжувала дрімати, нехотячи повернулась в мій бік і лягла на спину.

Тема Закарпатських згаслих вулканів спочатку здавалась мені надуманою на тлі загадкових арабських місць сили на Близькому Сході, поки я не натрапив на факти падіння одного з найбільших у світі метеоритів у другій половині ХІХ ст., неподалік того ж Невицького.

Ми вирушили углиб схилів долини річки Уж у пошуках закритих й укріплених ще за радянських часів входів до стародавніх підземель замку. Спочатку навмисне поїхали довшим шляхом, щоб подивитись на чудернацькі скелі з вулканічних утворень дорогою, та пізніше, мабуть, звернули кудись в хибному напрямку, й довелося звіряти свій шлях з навігатором. Дорога на якій я отямився була іншою. Щось я не пригадував зміїних зиґзаґів шосе поміж схилами. Невже ми в Румунії? Як же тоді прошмигнули повз прикордонників?

Жовтогаряче небо, що сповіщало про захід сонця дивувало своєю красою.

Я зупинився на узбіччі як тільки побачив придатний простір біля якоїсь гірської ущелини.

Вийшов з машини і закурив, потягнувся, та розім’яв спину. Я глянув на золотисту гладь річки, що блистіла світлом розпеченого сонця.

Предки ще начебто вірили в те, що сонце є справжнім небом, а Бог залишив нам дірочку в ньому й закрив, бо інакше згорів би весь світ*.

Давній обряд трупоспалення завжди мене насторожував. Вірування пояснювали його тим, що земне тіло після смерті заважає людській душі з’єднатися з космічним світлом божественного абсолюту.

Дехто навіть стверджує, що пекло, на відміну від раю, було холодним, хоча воно всього на всього – стан душі.

За обіцяний рай асасіни вбивали себе, а папуаси, дізнавшись про те, що на тому світі краще життя, чинили самогубство.

“Розум – сам по собі простір, створити може пекло в небесах і небеса у пеклі”, – писав Джон Мільтон.

Демони там – лише грішні янголи, й вони так само – духовні сутності. Суть породження їхня, зрештою, перебуває у вимірі, який проявляється в діях людей, через розум. Вони можуть втручатися в життя через людей духовно просвітлених, адже зло не відстає від добра, здебільшого навпаки, його суть в перевершенні.

Є зло нице й нахабне, просте, примітивне, що несе тільки руйнацію, а є й інше – високе, духовне, відразу непомітне.

Воно причаїлося у словах і в думках, у мистецтві. В екранах телевізорів, на сторінках журналів книжок і газет, на бігбордах і в музиці, яку щойно прокинувшись врубила на всю котушку в салоні Хемера.

Остап Хмарний

на фото р. Бистриця

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *