35%

Продовження рубрики #чтиво

(30% – попередній розділ)

Юрій задивився на Ліду, як та доплила до невеличких скелястих рифів за кілька метрів від берега, посеред моря.
— У всіх давніх міфах йдеться про те, що люди прийшли з води. Для вавилонян море – колиска всесвіту, з нього вийшла божествена пара: Апзу – прісна вода, Тіамат – солона вода, і від їхнього союзу народилися Лахаму і Лахму – дві перші людини. Ассірійці вірили, що людина вийшла з Намму, нескінченного моря. Індійці переконані, що молочний океан породив Вішну, змію вічності Ананта і черепаху, що тримає світ. Вони разом збовтали океан, і так з’явилися люди.
Здавалося б, що для життя нам необхідно пити лише прісну воду, морська ж — непридатна для пиття, проте людська кров складається саме з соленої води. Вся вода, що є в нашому організмі — умовно морська.
Навіть сльози… Спробуй якось, — вони солені, — сказав він і усміхнувся.

Я вирішив зняти взуття, яке Юрій дав нам з Лізою ще в Єгипті, і замочити у морі ноги й собі. Вода була дуже холодною, але згодом я звик.
Ліда саме плила у мій бік. Її темний купальник прикрашали світло-зелені розводи орнаменту.
— В мене є ідея, — сказала вона, коли повернулась з води, поплававши, — що якщо влаштувати вам екскурсію до палацу Міноса. Взагалі-то лабіринт мінотавра придумали, — це голівудський міф.
Юрій подивився на мене . У цьому погляді крилося щось іще: мабуть, він хотів би нагадати мені про портали, до яких веде статуетка і зникнення людей.
Коли вийшов з води й став на пекучий пісок, подивився на Юрія. Я вмить згадав його слова ще в Єгипті, про те, що на нас буцім-то чекає повернення в минуле, якась подорож назад у часі, до епохи перших прибульців на нашій планеті. Тоді, якось пропустив цю розповідь крізь вуха. Я переймався нагальними проблемами, виживанням, та тепер, коли заспокоївся, ноги висохли, й взувшись, я поринув у спогади, що повернули мене до, власне, первинної цілі моєї подорожі до Єгипту, спробував прокрутити в себе в голові всі події що трапились зі мною за цей короткий період, знову, тверезим поглядом оцінити всю ситуацію.
Отже, висновки я зробив — Юрій трохи не сповна розуму, проте він єдина людина з усієї цієї зграї моїх новоспечених знайомих, котрим начеб-то можна було б довіряти, адже зізнався мені, натякнувши про методи, якими він заробляє собі на життя, та не тільки це. Завдяки йому я в курсі тих таємниць, які сама Ліза видавати, мабуть, не поспішала би.
Людей на вулицях все меншало, а полуднева спека вже пекла голову. Ми подались у бік дворику, звідки щойно прийшли, а по дорозі, Юрій підхопив репліку Ліди:
— Не так голівудський, як грецький. А якщо бути точнішим і заглиблюватись у деталі, то ймовірніше витворений якщо не самим археологом, який витратив всі родинні заощадження на розкопки і відтворення споруди палацу Міноса за допомогою реставрації для приваблення туристів, то принаймні з’явився у грецькій міфології доволі пізно. Значно пізніше, на тисячі років, за той час коли його було збудовано. З цієї легенди, до речі, про Мінотавра, який жив у підземеллях палацу й пожирав юнаків і дівчат й бере своє походження слово “лабіринт”, що насправді утворено з давньогрецької основи «λάβρυς» що означає «сокира». Зображення перехрещених сокир траплялося на стінах Кноссу, ніби-то в тих місцях де вартувала охорона, в їхьному музеї теж. Попри сучасне тлумачення слова «лабіринт» як «архітектурної головоломки», в оригіналі воно означало просто «палац з сокирами». До речі там було знайдено безліч коштовнотей з Єгипту, а в Єгипті сокира також, що цікаво, мала сакральне значення і вважалась не тільки одним з атрибутів влади, ба більше, предметом що асоціювався з магічним авторитетом.
— Отже, ти заявляєш, що міфологія про жертвопринесення придумана значно пізніше?
— Греками. Тоді як архітектура тих місць була тільки згодом знайдена, й заселена предками греків, а до них там жили мікенці, мінойці. Можливо представники цивілізації, яка вела торгівлю ще з давньоєгипетською.
Я взагалі, підозрюю, що вона існувала одночасно з давньоєгипетською, якщо не була пов’язана з нею тісніше аніж ми звикли вважати, а оповідь про страшного монстра з тілом людини і головою бика чи навпаки у Данте, в його “Пеклі”, — це не що інше як посилання на історію про божество яке має більше спільного з Близьким Сходом, масонством та вже відомим нам Сетом, ніж з цим островом і його давнім царем.
Я задумався. На перший погляд здавалось маразмом, та якщо об’єднати всі ці божевільні теорії Юрія в одне ціле, вимальовувалася одна загальна ідея, про яку він казав раніше. Все це наводить на думку про існування мережі підземних тунелів, цілого світу так-званого “пекла”, з часів глибокої давнини. Так начебто й справді — історичні відомості навмання приховують, а факти перетасовують з легендами, й домислами, коли мова іде про історію більш ніж двох-тисячолітньої давності.
Коли ми дісталися дворику, він був вже майже порожнім, а кафе так і залишалися закритими, крісла поставлені догори-дригом сидіннями на столиках. Ліда застелила нам два ліжка на другому поверсі свого маєтку та показала горище, а далі дозволила нам оглянути терасу, звідки відкривався чудовий вид на лабіринти закапелків цього району міста. Вона сказала, що не змушуватиме нас прямо зараз лягати спати, ми навіть можемо прогулятися двориком, — головне щоб не заблудились. Зрештою погодні умови сприяли тому, щоб трохи відпочити перед насиченим вечором.
Ліда приготувала нам, за її ж словами традиційну страву, Паїдакію, тобто смажені реберця, а також салат з авокадо.
Згодом ми запили все це специфічною місцевою кавою, що значно відрізнялась за смаком від звичного для мене в Україні продукту експорту із Південної Америки, після чого всім нам тільки ще дужче захотілося спати, в атмосфері й без того сонного міста.
Згодом я подався на терасу, де оглянув місцевість. З одного боку спостерігав бічні стіни християнської церкви, а з іншого, неподалік, за кількома будинками височів купол подовгастої вежі якоїсь мечеті. Я ліг у ліжко дещо пізніше за Юрія, й згодом, прокинувся почувши шарудіння й розмови внизу. Коли спустився, він вже чекав на мене за столом, разом з Лідою, із бокалом якогось вина. Жінка налила й мені. Сказала, що це натуральне пійло від місцевого, її друга, що заходив гості поки я спав. Тільки-но я зробив кілька ковтків цього вина, як відчув тяжкість в ногах, й легке затуманення свідомості. Приблизно в такому стані ми подалися в гущу натовпу міста, де вже вирувало життя на повну.
Сутеніло.


Ми оминули довгий пірс, що закінчувався чепурним маяком, та дісталися найвизначнішої пам’ятки архітектури для мусульманського населення, мечеті, на початку затоки в історичному районі, що відображав часи венеційської колонізації Криту. Там було пришвартовано безліч човнів та яхт, доріжка з ресторанами з одного боку, мерехтіла продавцями з сувенірами — з іншого. Далі ми попрямували углиб Ханьї та вийшли на якийсь пагорб, звідки почали шлях вже у зворотньому напрямку, до центру, як згодом виявилось, зі скверами й храмами, а тоді зайшли на ринок, правда той вже майже закривали, та запах морепродуктів що висів там у повітрі неможливо було проігнорувати.
Ліда купувала продукти: пізніше ще зайшла в супермаркет, а Юрій проявив ініціативу нести всі пакунки замість неї, як справжній джентльмен.
Влаштували розкішну вечерю, після чого Юрій нагадав про Лізу з Артуром, мовляв, нам незавадило б їм зателефонувати, у відповідь на що, Ліда висунула дуже ризикований план.
Вона поцікавилась, як ми себе почуваємо і чи не втомлені або п’яні. Почувши заперечення, й упевнившись у власній тверезоті, одразу ж запропонувала піти до її машини й вирушити до Кносу з палацом Мінотавра, прямо зараз. Адже нічна поїздка, за її словами була б, принаймні, особисто для неї, менш виснажливою та довгою аніж якби ми рушили зранку і опинилися лише на півшляху звідти посеред спекотного обіднього дня.
Нам по суті особливо й так, нічого було брати з собою, хіба-що за винятком води й цигарок, які Юрій придбав у супермаркеті. Ліда провела нас до тої ж автостоянки де зупинявся Артур й розблокувала дверцята свого старенького червоного Опеля, що вже було добряче вивалявся у якійсь багнюці й потребував термінової чистки. Такий занедбаний вигляд автівки мене насторожив, проте, спокій прийшов разом із вечірнім вітерцем, коли ми виїхали на заміське шосе.
В дорозі Юрій знову почав розповідати свої божевільні здогадки з приводу легенди про Мінотавра. Спочатку, здавалося, цього, згідно з його міркуваннями не повина була б почути Ліда, як невтаємничена, проте, мабуть, він вирішив, що вона навіть менш небезпечна ніж Ліза з її Артуром, агентом, якщо мова йде про його власні, відсторонені філософські судження.
Спочатку він просто намацав за заднім сидінням Біблію й поцікавився у власниці авто, щодо того, чому там лежала ця книга.
З’ясувалося, що Ліда дуже віруюча людина, принаймні була такою, раніше, коли щонеділі відвідувала церкву навпроти її дому, що ж, воно й не дивно, адже їй доводилось прокидатися й засинати разом із дзвонами.
Він взяв Біблію до рук відкривши її на якійсь зі сторінок, почав гортати, ретельно, сторінка за сторінкою, інколи, безліч за один раз, шукаючи щось конкретне. Книга була сірою, зі сріблястими зовнішніми краями.

Остап Хмарний
Далі буде…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *