30%

Продовження рубрики #чтиво

Я здогадувався, що для них немає нічого неможливого, але цього разу справді в цьому переконався. Коли нас доправили до найближчого аеропорту, то зіткнулись з проблемою відсутності в нас будь-яких документів, щоб перетнути кордон, для вирішення якої, посланцям чоловіка Лізи знадобилося не так вже й багато часу. Хто б міг подумати, що з допомогою значної суми у криптовалюті й зв’язків  у паспортному столі*, можна стати громадянином Греції лише за, якихось там, кілька годин.

— Тільки уявіть собі, що може зробити з всесвітом одна книга, який вплив здійснює на людську свідомість.

Ліза відвела погляд від брошурки з кишеньки на спинці сидіння, вочевидь, пригадуючи Книгу Мертвих яку читала в автобусі, коли ми познайомились.

— Деякі книги змусили значну частину людства вірити в те, що вони всього лише піщинки в безмежній пустелі, краплинки у безкрайньому океані.

Єгипетська земля — це не тільки пустеля, — сказала вона, показуючи рукою на вікно.

Я милувався краєвидом, що відкривався з висоти, разом з нею. Справді: внизу рясніли різнокольорові цяточки сітла, прожилки цивілізованого світу, що розкинувся навколо дельти ріки Ніл, та уздовж берегу Середземного моря.

— Одна книжка  може спровокувати війну, інша– спробувати її зупинити, — продовжила Ліза.

Я замислився над її словами. вмить, до мене прийшло усвідомлення того, що під ногами насправді сотні метрів вільного простору й до приземлення ще далеко. Таке відчуття викликало страх, який незабаром проявився ще більше кристально-прозорий вид почали затуляти незначні хмаринки й згодом усю цю чудову картину оповив туман. Літаком затрясло. Я одразу ж згадав про правила безпеки й взявся вивчати інструкцію із застережних заходів на випадок авіакатастрофи, та незначна турбулентність, що деколи давалася взнаки через погану погоду над Середземним морем, вщухла, і зранку ми благополучно приземлились на Криті.

Всі аромати Єгипту наче й надалі залишалися з нами, проте на острові вже було чисте, насичене киснем повітря, й шум довкола, вже у самому аеропорті, того сонячного ранку змусив забути про гробову тишу Долини Царів.

Чоловік Лізи зустрів нас на своєму авто біля головного входу.

Зовні той відрізнявся від людей навколо, бо виглядав як звичайний українець, а не типовий грек. Та що привело його сюди, для мене досі залишалось загадкою. Говорив з явно вираженим іноземним акцентом, м’яко вимовляв букву “р”. Ввічливо  привітався й потис руки мені та Юрію. Тоді запропонував нам проходити до салону й ми поїхали, вочевидь, до міста неподалік. Впродовж перших десяти хвилин цієї поїздки, ніхто не вимовив жодного слова, та, зрештою, я насмілився порушити тишу:

— Ми з вашою жінкою просто потрапили в скрутну ситуацію. Можна сказати, так склалася доля. Не подумайте там нічого собі…

Мене підхопив Юрій і чоловік за кермом, наче нічого не мав проти та підтримав розмову:

— Якщо вам від цього стане легше, то я тут по роботі. Не знаю, як довго мене ще триматимуть тут, тому нам ще знадобиться обговорити це, та якщо це правда, а в мене немає підстав вам не вірити, я і так все знаю, — він глянув через дзеркало заднього виду Лізі у вічі якимось засуджуючим поглядом, — то я підготую вам кімнату, ви поживете там, поки я не владнаю все.

Артур зупинився на автостоянці та пішов дорогою вниз, углиб міста Ханьї. Ми пішли слідом за ним. Лізин чоловік провів нас закапелками в один із центральних двориків міста, з лавочками та кафетеріями зі столиками на вулиці, у затінку дерев, поблизу якогось храму. Він підійшов до дверей у стіні одного з вузьких провулків та постукав у них. Нам відчинила мила худорлява рудоволоса жінка. Артур зайшов усередину, повз диван у вітальні, що водночас слугувала вестибюлем, в бік кухні, через стіну.

 

Жінка у чорному вбранні привіталася зі всіма й Ліза сказала:

— Це господарка будинку і моя подруга, Ліда. Вона  українка, сама живе в Афінах, там вона працює в ательє. Артур орендує у неї приміщення, поки працює тут, але схоже сьогодні ми з ним ночуватимемо у готелі.

Жінка сказала:

— За годину почнеться Месімері — так звана тиха година. Час коли всі греки відпочивають, з 2 до п’ятої дня — ніхто не працює, більшість кафе, ресторанів та магазинів закриваються до вечору. Тоді тут починає бурлити життя. Ми поки можемо сходити до моря, я поплаваю, якщо ви не проти.

Залишивши Лізу наодинці з чоловіком, ми з Лідою попрямували на пляж. Все навколо пронизував чудернацький звук, що чимось водночас нагадував каркання ворон чи  крик папуги й шарудіння цвіркунів.

 

— Що це за звук? — вирішив порушити мовчанку я, поки ми йшли.

— Це цикади — вона показала на комах, подібних до сарани, що юрмилися на деревах,

— Скоро ви звикнете до них.

Ми дійшли до набережної, що мурованим обривом врізалась одразу ж у море.

Навідміну від Червоного, що у Єгипті, тут вода вела себе зовсім по-іншому: важкі темні хвилі розбивались об камені.

— До пляжу потрібно ще трохи пройти, хоча, можна і тут.

Ми з Юрієм відчули себе ніяково, адже не мали у що перевдягнутись.

Ліда здивовано подивилась на нас, а тоді кивнула.

— А, я згадала, з вами щось сталось, так? Артур не заглиблювався у деталі. Деньок, взагалі дивний видався. Нещодавно дізналась від знайомої, що одна наша  колишня сусідка, вдова, повісилась цієї ночі.

Я понуро втупився в кам’яну долівку.

— Пройдемось трохи, — сказала вона

Ми йшли уздовж берегу. Свіжий різкий вітер обдував наші обличчя. Я вирішив, що то була саме слушна нагода поцікавитись, щодо роботи Лізиного чоловіка, та Юрій випалив:

— Фігурка… Вона сама веде нас у потрібному напрямку. Я щойно втямив. Це як клубок з ниткою.

— А, ким працює Артур?

— Ти маєш на увазі, що він забув на Криті? — перепитав начебто Юрій, скоса глянув на мене. Я здогадався, що при Ліді ми повинні озвучити офіційну версію.

— Якісь бізнес договори, я не пам’ятаю, потрібно уточнити в Лізи, або сам у нього спитаєш. Нам добряче повезло, що він підібрав нас.

Після цих слів запала остаточна мовчанка, та ми саме дійшли до пляжу й Ліда, все-таки пішла до моря, залишивши нам свої речі.

Скориставшись нагодою, Юрій відповів на моє запитання:

— Він із сім’ї емігрантів,  резервіст військово-повітряних сил США, працює у відділі Інформаційної Війни там же, та офіційно — вирішує якісь проблеми з питань національної спадщини, як представник музею звідти. Артур щось від нас приховує. Він тут не просто так. Ніби-то фігурка– ключ до розгадки, та за цим всім криється дещо інше. Швидше за все його рід  занять та це призначення саме тут, є перешкодою для нас у всій цій історії.

Далі буде…

Остап Хмарний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *