20%

Розділ 2

Вже в обід спека була настільки нестерпною, що вийшовши з автобуса, я відчув, як моя щойно крижана вода з холодильника, вже майже кипіла, лише за кілька хвилин перебування надворі. Голова розколювалась від болю.
Ліза ішла попереду. Я відлучився від групи й повернув до бокового склепіння храму цариці Хатшепсут, де було розташоване святилище богині кохання Хатхор. То тут, то там на стінах зображені чудернацькі рельєфи життєдайних корів з хрестом Анкхом на шиї та іншими амулетами. Всередині височіли товстелезні колони, в затінку яких, принаймні ненадовго, можна було сховатись від сонця. Що я й зробив.
У ту ж мить, наче нізвідки переді мною з’явився смуглявий бедуїн у чорній чалмі й сірому просторому вбранні з тканини. Він помітив мене і промовив англійською:
— Come here, come with me (іди сюди, ходи зі мною), — з жахливим арабським акцентом.
При цьому чоловік робив закликаючі жести руками. Спочатку, ця ситуація видалась мені доволі кумедною, та згодом я не на жарт налякався.
Обігнув колону й загубив шахрая з поля зору. Тільки-но встиг видихнути з полегшенням у затінку храму, як відчув чиєсь дихання у потилицю. Зненацька ззаду в мій поперек увіп’ялося гостре лезо ножа. Різкий біль пронизав спину, а зважаючи на нестерпний головний біль до цього, я швидко втратив свідомість.
****
Я отямився у якомусь холодному складському приміщенні, прив’язаний мотузками до стільця із заклеєним скотчем ротом. За вікном вже була пізня ніч. Спробував визволитись із пут. Несамовито борсаючись довгий час, я покинув спроби. Невдовзі повернув голову і побачив, що я не єдина жертва.
Щойно отямилась жінка. Я впізнав її не одразу, бо та була не в найкращому стані. Понівечене обличчя Лізи з чорною клейкою плівкою на устах стікало кров’ю.
Десь надворі, за стіною награвали арабські мелодії. Було чутно хабібські пісні, що возвеличували Аллаха. Я спробував визначити приблизну місцевість де ми перебували за цими незначними ознаками. Уважніше прислухався до шуму за стінами. Глянув у маленьке віконце. Воно було високо, аж під стелею й крізь нього можна було побачити лише зорі та за їх яскравістю здогадатись, що склад цей десь далеко від міста.
Я відчув їдкий запах бензину.
Помітивши тьмяне різнобарвне світіння з вікна, й вловивши приглушений шум від автівок, що проїжджали неподалік, на шаленій швидкості та з тривалими перервами, я зробив висновок, що ми біля заправки. Біля якогось придорожнього кафе, чи навіть всередині нього, в коморі.
Я хотів кликати на допомогу, вимовити ім’я подруги, та марно. У відповідь на своє нерозбірливе мугикання я почув тільки стогін.
Незрозумілі слова. Розмова двох невідомих ставала все гучнішою, ближчою до дверей. Почулось дзеленчання ключів біля замка. Двері відчинились і звідти просочилося світло ліхтарів. Я заплющив очі від незвички.
Постать якогось чоловіка схилилась наді мною і відклеїла скотч з губ. Він тицьнув мені під ніс якусь флягу з рідиною. Я відпив трохи й мене одразу ж знудило. Маслянистий напій мав гіркуватий присмак. Це була не вода. Не схоже було й на горілку.
Поневолювач щось голосно викрикнув на своїй мові в бік Лізи й зареготав. Я почув кроки його напарника в напрямку жінки.
Ще кілька слів… Раптом я втямив, що ці люди розмовляють не арабською, а якоюсь незрозумілою мовою. Це маленьке відкриття так мене вразило, що я й забув про все на світі, та здивування тривало недовго. Воно змінилося нестерпним болем. Араб вдарив мене у сонячне сплетіння з усієї сили, від чого я впав і перевернувся разом із кріслом на спину. Запаморочилось в голові. Я втямив, що було у тій флязі, коли задерло у горлі, і чхнув через ніс. Саме тоді я відчув у роті разючий присмак бензину.
Іноземець вилив на мене весь вміст фляги, тоді запалив сірник. Страх пройняв моє тіло гарячковим ознобом.
Спалах вогню перетворився на полум’я, що запалало підлогою й перекинулося на дерев’яне крісло, до якого я був прив’язаний. Мій кривдник шмигонув з того місця в напрямку Лізи та свого спільника. Їхня незначна сварка переросла в бійку. Розбірка нагадувала змагання двох диких звірів за право забрати самку чи здобич.
Тим часом мене обпікали язики полум’я. Раптом на зап’ясті щось тріснуло, і я відчув полегшення в руках. Второпавши, що ненадійну мотузку підсмалено й мої руки звільнені, я вмить взявся розплутувати себе, не вагаючись ні на мить.
Вхопив крісло, що вже палало за спинку й впевненим швидким помахом жбурнув у нападника. Одяг на ньому загорівся і той почав зривати його з себе у паніці, відштовхнувши спільника, що вже встиг відв’язати Лізу від її крісла, чим, зрештою мені й допоміг.
Я підняв Лізу на руки і зачепив ногами щось металеве. Подивився під ноги: в араба з кишені випав пістолет. Потягнувши непритомне тіло подруги собі на плечі, я звільнив одну руку і підхопив зброю. Одразу ж направив дуло на тих двох і поволі вийшов зі складу. Мої голі ноги та руки все ще страшенно пекли. Надворі їх остудив холодний вітерець. Я роззирнувся навколо в пошуках води.
Ми були біля придорожнього ресторану під накриттям і з заправкою неподалік, посеред пустелі. Навколо поки що не видно було жодної живої душі, тому я обережно поклав Лізу на підлогу, розбив скло в холодильнику з напоями, обабіч від барної стійки. Взяв найбільшу пляшку з водою і вилив на себе. Бризнув подрузі на обличчя, щоб змити кров.
Прополоскав рота.
Ліза поволі отямлювалась.
Тхнуло горілим.
Двері приміщення для персоналу, вмить похитнулись і з кіптяви диму виринув чоловік, чий пістолет я все ще тримав у руках. За ним із своєю зброєю напоготові вибіг і другий. Я викинув пляшку на підлогу та стиснув важку рукоятку обома долонями. Здогадавшись, що жодні вигуки не допоможуть мені в такій ситуації, натиснув на гачок. Луна від пострілу задзвеніла у вухах. Пальнув навмання, бо подумав, що такий рішучий вчинок просто злякає супротивників і дасть мені трохи часу зорієнтуватись, та побачене щойно вжахнуло: я таки влучив у нього.
Кров підступила до скронь і моє серце ледь не вистрибувало з грудей коли я вистрілив удруге в стані афекту. Я повернувся і глянув у вирячені очі подруги біля себе, повністю збагнувши, що накоїв, саме в цю мить.
Будівля ресторану зайнялася з того місця, де біля дверей лежали двоє повалених долілиць небіжчиків. Пожежа не оминула трупів.
— Хто ти?– раптом ледь процідила крізь зуби вона.
— Не впізнаєш? — відповів я Лізі,– Олекса.
Я перевів подих, а тоді сказав:
— Треба вшиватися звідси.
Раніше я наче чув гудіння двигуна мотоцикла на узбіччі. Він був заведеним і працював вхолосту.
— Зможеш підвестись?– спитав я у жінки й махнув рукою у напрямку звуку.
Подав їй руку та допоміг встати. Одразу ж замислився:”Куди подіти пістолет?”. Адже зброя ще могла знадобитись, а я був у самих лише трусах. Ліза — в одній білизні. До того ж, пальне в мотоциклі витрачалось в пусту. Нарешті вирішив: “Годі зволікати!”, і попрямував до мотоцикла.
На щастя, я наче пригадав як ним керувати. Ліза примостилась за спиною і я крутонув прискорення.
Коли вона торкнулась правою рукою мого живота, я відчув холодний метал у неї на пальці. На якусь мить, опустив погляд, та помітив перстень. Обручка?
Одразу ж виникли думки про ісламські звичаї що стосувались жінок і їх становища.
Наш зовнішній вигляд, певне міг образити почуття віруючих мусульман,вдень але клімат його виправдовував би. Обсмалена шкіра була звичайним явищем для цього місця, отже, я міг не перейматися щодо цього. Більшість білих туристів тут, страждають від сонячних опіків у перші же дні.
Нічна пустеля була надто холодною, щоб думати про одяг в такому контексті.
Ми вже неслись по шосе з шаленою швидкістю. Стрімкий потік повітря від руху періщив мені в обличчя, обвівав руки. Я не вмів їздити на мотоциклі та сам дивувався як це мені вдавалось. Головне — це моя зосередженність. Варто було відволіктись подумки хоч на секунду, як хватка керма ослаблювалась і я втрачав рівновагу.
— Куди ми прямуємо?– спитала Ліза.
Я був не впевнений, чи точно ми їхали саме в напрямку мого готелю, однак це запитання змусило мене перейматися тим, що наш транспортний засіб крадений, і краще довго на ньому не роз’їжджати.
“Важливо — перетнути пустелю. Дістатись найближчого населеного пункту. Раптом ми їдемо вглиб?” , — насторожився я, розгубившись, і сповільнив швидкість.
Раптом Ліза процідила з-за спини, пошепки, так, що я відчув теплий вологий подих своєю шиєю, попри холодий вітер навколо.
— Я знаю за чим вони прийшли. Нам потрібно дістатись мого готелю, там неподалік, цього разу, я залишила в схованці цю річ, наче знала про все що станеться.
Ми підїхали до повороту, який вів уздовж зморшкуватих гір. Подекуди вже зринали дрібні жовті знаки з чорними стрічками. Занурювались в глибину з мас пісковика, звивистими зигзагами. Місцевість була знайомою Лізі, й вона сказала, що ми прямуємо в бік Марса-Алам, де якраз розташовувалася її схованка.
Коли ми підїхали до загорожі території потрібного готелю та зупинились, вона попросила зачекати її, але я не послухав та простежив за жінкою.
Ліза відкопувала щось поблизу паркану, розгрібала каміння, під засохлими кущами. Я підійшов ближче. То була невеличка ручна сумка. Вона вхопила її, обтріпала від пилу й піску з землею та понесла в руці у мій бік.
— А як же я? — раптом зірвалось у мене з уст.
— А що?
— Мені ж принаймні теж треба дістатись готелю. Там ж і паспорт, гроші, все.
— В цій сумці є дещо цінніше за будь які гроші, — відказала вона.
— А документи?
— Ти досі не зрозумів?
Я розгубився. Що вона мала на увазі?…
— Це якось повязано зі зникненнями людей?
Ліза взяла свою чорну сумку за пасок і розкрила її. Витягла звідти якийсь закутаний предмет, і не розгортаючи його з чорної тканини, передала мені. Я потримав його в руці. Розгорнув.
Невелика скульптура тьмяно-коричневого кольору з каменю, виковзла з рук та впала на землю.
— Ти знаєш, чому ті араби говорили незвично?
Ми перекинулись поглядами.
— Вони з республіки Сьєрра-Леоне, звідти ж і ця статуетка. Мені вдалося поцупити її в них, тільки-но я прилетіла сюди.
— Але до чого тут я? Чому вони схопили й мене теж?
— Ти сам винен. Заговорив зі мною. Певно, вирішили, що ми заодно.
Я підняв скульптурку, що нагадувала якесь антропоморфне створіння з рубцями і високою головою, зігнуте в позі — сидячи.
Я спробував відчути його форму в руці й добре розглянути.
— Що це вбіса таке?
— В республіці Сьєрра-Леоне, про яку я тобі говорила, жителі спілкуються місцевою сумішшю англійської та інших мов з рідним діалектом. Коли британські колонізатори почали добувати алмази на однойменному півострові, вони натрапили на такі чудернацькі кам’яні скульптури. Донедавна, статуетка, яку ти зараз тримаєш в руках, була в колекції витворів мистецтва у Джона Д. Рокфеллера та виставлена в експозиції музею Метрополітен у Нью-Йорку.
Всередині статуеток та взагалі всюди під землею в Сієра Леоне, були знайдені камені з білими прожилками. Коли дослідники спробували визначити їх склад, випливаючи з того, що вони не піддавались хімічному впливу жодної кислоти, сяк-так, різними методами, вони дійшли до висновку, що це — чистий кисень.
А легенда, про створінь що уособлюють ці артефакти, розповідає про напівбогів, які, впавши з неба, перетворились на скелі й каміння.
Олексо, в нашій ситуації, хвилюватись про органи правопорядку чи паспорт у цій країні, надто дріб’язково. Навпаки — відсутність при собі документів чи телефонів, — це, поки що, наша єдина надія на порятунок. Поліція, мабуть, вже у пошуках.

Зрозумій, ці араби яких ти вбив — не прості злодюжки чи торговці людьми, нутрощами.
Коротше. Зараз у нас обмаль часу на пошуки істини.

У місті, неподалік звідси, живе мій давній приятель — місцевий — копт, росіянин по батьковій лінії. Нам потрібно до нього.

Далі буде….

Остап Хмарний

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *