***

попередній розділ

Я випадково зачепив ногою щось залізне. Зелене бронзове лезо кинджалу валялося неподалік від черепа та виблискувало в місячному світлі, що ледь пробивалося до ущелини.
— Мабуть нам знадобиться ліхтар, — сказав я Хемері й поліз діставати його з рюкзака.
Посвітив.
Збоку від того місця лежав людський скелет.
Хемера задумавшись, зробила кілька кроків всередину.
Я все ще вагався щодо кинджалу. Підняти його? Чи залишити все як є.
— Може нам слід повернутись в машину, поки іще не пізно? — запропонував я Хемері, вимкнувши ліхтар.
Вона мовила, нагнувшись у напрямку кинджалу:
— З пустими руками? Начебто щось доволі цінне…
Тоді я обережно підняв кинджал із холодної кам’яної долівки.
Десь далеко чулися якісь крики. Припинив думати, приклав палець до губ, давши Хемері знак, ввімкнув ліхтарик і пильніше прислухався. Ледь чутні стогони переривались приглушеним схлипуванням.
Чому страх, який відчуває людина, чуючи в тиші звуки, що долинають невідомо звідки, називається панічним?
Греки вважали, що Пан злякав персів панічним жахом у битві в Афінах.
Геродот писав, що найдавнішим богом у єгиптян був Пан, і саме він, за переказами велів богам перетворюватись на тварин та сам став козлом.
Опівдні, стомившись від занять, Пан засинає і з ним вся природа поринає у сон під пекучими променями. Затишшя вважалося священним і жоден пастух не наважувався порушити його. Коли в горах чутно було відлуння, забобони пояснювали їх уявленнями про кохання Пана і німфи Ехо.*
У Ведах Пан ототожнюється з Пушаном.
Він покровитель шляхів до істини та багатства і провідник померлих до царства Ями.
“Отже, козел, що трапився нам дорогою сюди — без сумніву добрий знак”, — дійшов я такого висновку, все ще стискаючи кинджал у руці.
Хемера наблизилась до мене впритул та взяла за зап’ястя, щоб якомога пильніше роздивитись його.
— Посвіти, — попросила вона.
Я відчував її тепле дихання. Зосередив світло ліхтаря на кинджалі.
— Нагадує зброю давніх кіммерійців чи скіфів …
Я забрав її руку зі своєї і подався углиб …
З’ясувалося, що ми увіткнулися в глухий кут. Далі проходу немає.
Достеменно визначити місце нашого перебування за краєвидом було б значно важче, ніж біля річки, у такій місцевості. Отже, ми повернулись, вирішивши переночувати в машині, та годі було сподіватися віднайти хід назад.

Остап Хмарний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *