Оновлення всесвіту завантажуються… Зачекайте, будь ласка…

Розділ 1

Моє полювання на Ша розпочалось із банальної кризи жанру, так званого затишшя на новинному фронті. Якщо й відбувалося щось екстраординарне у світі, то не знаходилось жодних пояснень чи спростувань, а це могло тільки посіяти паніку серед людей, отже публікувати статті чи знімати передачі на цю тему було недопустимо, на оприлюднення деяких фактів поки було табу. Щоправда, пиши не пиши, а все нові й нові випадки зникнення людей, зокрема дітей і жінок з кожним разом підсилювали мою особисту зацікавленість цією справою.

Вперше я зіткнувся з ідеєю існування демонічного створіння в місті, коли напарник запропонував зняти невеличку мокументалку(псевдодокументальну програму) на цю тему, щоб заповнити ефірний час у понеділок наступного тижня після перших загадкових подій, які виявила журналістка нашого інформаційного агентства.

Ми змонтували ролик про місцеву чупакабру, і здавалося що на цьому все б і закінчилося, та згодом я натрапив на схожу передачу вдома по телевізору, коли перемикав канали. Там ішлось про Єгипет, щоправда розповідь все ж була вже більш детальною.

Саме в Єгипті і зникло двоє дітей та жінка, а згодом і двоє українських туристок на відпочину. Що й у першому, що в другому випадках, зниклі востаннє були  полі зору свідків на екскурсіях у Каїрі. Родичі цих людей досі судяться з турагенціями, які в свою чергу звільнюють екскурсоводів.

Що ж це таке? Можливо всього на всього викрадення? Тамтешні кочові племена бедуїнів споконвіку славились своєю безкарністю при торгівлі зброєю та наркотиками, людьми через відсутність будь-якого громадянства і паспортів, вільний перетин кордону з Ізраїлем.

В програмі, яку я щойно ввімкнув йшлося про дивне створіння — тварину давньоєгипетського бога Сета, Ша, або ж як її називають місцеві жителі — Салаву. Згідно з їхніми описами вона трохи більша за осла, схожа на собаку, проте з довгим хвостом загостреними вухами і очима, що світяться в темряві як у кота. Подібно до чупакабри, наполовину шакал наполовину пантера убиває тварин і дітей, висмоктуючи їхній мозок, та залишає сліди в заростях очерету папірусу і в полях цукрової тростини на болотистих берегах Нілу, та зрошувальних каналів. Однак, у фільмі було спростовано існування цієї тварини, мовляв, за неї завжди помилково приймали лисицю Фенек — унікальний вид собакоподібних з великими вухами та хвостом, що живе у північній Африці. Зовнішньо все наче збігається — до того ж їх очі мабуть і світяться уночі, але… Спростування це мені здалося надто примітивним, адже лисиця Фенек найменший представник цього виду в світі — він саме тим й унікальний, що незважаючи на характерні зовнішні відмінності від звичайних лисиць, є мініатюрним. Очевидці ж, описували величезні туші. Вочевидь, лисиця Фенек, ніяк не може бути більшою за осла — це дає підстави для сумнівів, або щодо достовірності свідчень, або ж у доречності пояснення цього феномену. До того ж, Фенек навряд чи б живилася мізками чи затягала б дітей у нору.

Згодом мені трапилася нагода самотужки взятися за дослідження цього загадкового феномену, коли я наважився провести відпустку в цих теплих краях. Друзі відмовляли мене, а з екранів телевізора чулись все нові й нові попередження і навіть застереження від Міністерства закордонних справ нашої країни утриматись від поїздок до Єгипту у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією на цих теренах, розгул квазітерористичного угрупування ІДІЛ та нападів місцевих представників течії фундаменталізму в Ісламі на туристів, проте ніщо вже не могло мене зупинити. Я хотів зазирнути у палаючі очі Салави.

Коли я благополучно долетів до міста де був розташований замовлений заздалегідь, згідно з путівкою, готель, то вже був щасливий що мій літак випадково не збила по дорозі яка-небудь боєголовка. Я перестав сприймати всерйоз всі ті попередження, якими мене зацькували вдома та заспокоївся, щойно провів у цій країні добу.

Особлива атмосфера цієї частини земної кулі вражала: коли я прибув, уночі все повітря ще в аеропорті було просякнуте духмяним ароматом якогось квіткового зілля, чи-то димом пахучих паличок, та згодом я зрозумів, що цей запах скрізь у Єгипті. Від нього нікуди не дітись. Нічна тиша заворожувала, тим що не було чутно звуків комах, чи іншої живності, хіба-що листя рослин і трава шелестіли наче навмисно, для того, аби приспати мою пильність, щоб муміфікувати живцем, з подальшим бальзамуванням й промивкою різного роду есенціями з прянощів перед тим, як пустити труп плисти брижами, по блискучій в світлі місячного сяйва поверхні Червоного моря у морок безмежного Всесвіту. Наступного ранку я вирушив на пошуки найбільш сумнівної екскурсії в Каїр до пірамід Гізи, діючи за принципом — знайти якнайдешевше, але дослідивши маршрут, який по часу складав майже цілий день їзди до місця призначення від міста де я зупинився. Звичайно, згодом я вже вагався щодо втілення цього задуму. Та чудовисько не змусило на себе чекати. Того ж дня я дізнався що туші саме тієї худоби, яка дивним чином зникала в Каїрі, виявили поблизу Долини Царів у найменшій провінції Південного Єгипту — місті Луксор, давній столиці епохи фараонів Нового Царства. Саме туди, так би мовити, по гарячих слідах, я і вирішив податись.

Давні Фіви, умовно розділялись на дві частини: місто живих Луксор, на східному березі Нілу, з переходом у Долину Мертвих по той бік, на західному березі ріки.

Задля омріяної екскурсії, мені довелось прокидатись о п’ятій ранку й зустрічати схід розпеченого диску, який з давніх-давен тут звикли вважати першоосновою всього сущого. Мій маршрут пролягав крізь Аравійську пустелю, що розкинулась вздовж берега Червоного моря. Звивиста дорога заплутувала автобус, з якого я спостерігав пробудження світу, своїми поворотами поміж зморшкуватих пагорбів. Ці скелясті гори нагадували поверхню тіла старезного кота сфінкса. Холодні тіні у складках твердого піщаника, натякали на існування мети моєї подорожі, а саме цих моторошних таємничих істот, що навіюють жах.

 

Я перевів погляд вбік від вікна і зиркнув на пасажирку, що сиділа поруч. Наближалася нестерпна полуднева спека, й я відчув, як крапля поту стікає з моєї спини. Нас рятувало лише те, що авто мчало з шаленою швидкістю й пустельний вітер з кондиціонерів приємно віяв у обличчя.

Поки ми наближались до першого населеного пункту на своєму шляху, екскурсовод оголошував у мікрофон вступні зауваги щодо поїздки.

Жінка, що сиділа зліва біля вікна, щось зосереджено читала зі свого смартфону. Глянув на екран її гаджету, й побачив там якийсь текст. ” Певно електронна книжка”, — здогадався я.

Поцікавився:

— Що ви читаєте?

Вона зашарілась і вмить відвела телефон убік.

— Нічого такого. Сучасне тлумачення Єгипетської Книги Мертвих.

— Що ж, цікаво.

— А ви просто хотіли відвідати визначні місця, чи маєте якусь наукову зацікавленність в цьому? — продовжила діалог вона.

Спочатку я подумав, що варто було б залишити в таємниці справжню мету своєї поїздки, проте потім сказав:

— Ви все вгадали — й те, й інше. Загалом. А ви?

–Я захоплююся єгиптологією вже давно. Для мене це важливіше, ніж, скажімо, для пересічного туриста.

— Що ж, я теж. Ви історик?

— Ні, що ви… Хоча, зрештою, ви майже вгадали. Мистецтвознавець.

– Я журналіст.

— О, це, мабуть, доволі цікаво.

— Що ви, нічого цікавого. Вам тільки здається так. Збоку наче захоплююче, але коли берешся за справу серйозно — все перетворюється на нудну рутину.

— Розумію.

Жінка замовкла й задумалась. Подивилась у вікно. Десь далеко на обрії височіли прямокутної форми скелі, чимось схожі на американські. Мабуть, доречніше було б порівнювати американські “гори” з єгипетськими, африканськими, адже європейці відкрили Америку значно пізніше.

З одної сторони, ця розмова наче ніколи не повинна була відбутись за інших обставин, та дорога була досить довгою і виснажливою й я просто придумав як згаяти час, розпочавши її.

Ми під’їжджали до важливої торгівельної артерії в господарській інфраструктурі Єгипту, за словами гіда, міста Кіна. Він почав розповідати щось про рівень життя в Єгипті, мінімальну зарплатню, ціни на продукти в різних провінціях країни, та перелічувати різні статистичні дані. Я зауважив, що моїй попутниці така інформація видалась не надто цікавою, бо вона знову занурилась у читання, абстрагувавшись від всього цього. Це напрочуд здивувало мене. Насмілився припустити, що вона тут не вперше.

Перепитав:

— Даруйте, ви тут уперше ?

— Вперше, вперше, проте я вже казала про межі моїх зацікавлень.

Пустеля змінилася квітучою долиною річки Ніл, де буяли розкішні сади, городи та виноградники, рясні зарості цукрової тростини та очерету,розвівалися вітром розкосі широкі листя гігантських пальм; така краса, з усіх боків оточена пасмами безплідних пагорбів, настільки контрастувала з пустелею навколо, що порівняння цієї місцини з істинним Едемом, напрошувалося само-собою.

Коли автобус вже проїжджав мостом над висохлими каналом в Луксорі, проминувши нетрі занедбаних халупок городян, без дахів, де повсюдно сушилась білизна, а на останньому поверсі могли гуляти вівці, кози чи барани, я глянув униз. Там, археологи тільки нещодавно натрапили на цілу алею покинутих темних сфінксів. Раптом з моїх уст зірвалася думка, яку я виношував у голові вже давно. Ще з того часу, як планував відвідати давньоєгипетські архітектурні пам’ятки й вагався.

— Інколи, замислююся чи не марне наше захоплення цими позбавленими життя, застиглими монолітами? Спорудами в честь сухих кволих та лицемірних царів, що тримаються на крові й кістках навічно забутих рабів й бідних каменярів. Нехай, — це мистецтво, безумовно. Однак, усі ці форми, що ми маємо намір споглядати, впродовж тисячі років виконувалися за одними й тими ж незмінними канонами. Всі зображення — в профіль, скульптури у визначених позах, згідно з правилами сакрального мистецтва того часу. Що вже казати про піраміди?

Вдома проймало таке відчуття, що я радше мав з відразою й ненавистю ставитись до цих породжень жорстокої тиранії.

Трохи раніше, екскурсовод саме вів мову про разючу різницю, ба навіть прірву, що сьогодні розділяла суспільство багатих та бідних у цій країні.

Незнайомка задумливо дивилась у вікно. Вираз її обличчя помітно змінився після того як я несподівано вилив їй душу. Вочевидь, вона розмірковувала над висловленими мною поглядами. Хотіла відповісти якомога ґрунтовніше, обережніше, проте, з’ясувалося, що все це її не на жарт зачепило.

— Подібні думки хвилювали й мене. Існує чимало теорій щодо походження витворів мистецтва Давнього Єгипту, та й взагалі про тогочасний суспільний устрій. Покладатися на офіційну історію було б надто поверхнево, якщо ти серйозно поставився до вивчення цієї теми. Коли глибше зануритись у все це, зняти полуду “загальноприйнятих туристичних” фальсифікацій з очей, виявиться, що не все вже так просто, як здається.

— А як же? – щиро поцікавився я, — Розкажи.

Схоже нас обох непокоїло те, що ми досі не познайомились як належне.

— Ми звикли вважати, що їхня релігія була якщо не схожою на сучасні за своїм змістом, то взагалі якоюсь недолугою, варварською, одним словом “язичницькою”, проте чим відрізняється християнин фанатик, від фанатика мусульманина? Так само, наскільки примітивніше багатобожжя від культу єдиного божества? мабуть жоден з наведених прикладів анітрохи не відрізняється за своєю суттю. В Давньому Єгипті — політична, релігійна влада були поняттями неподільними. Світське життя не могло існувати окремо від духовного. Це, звичайно чимось нагадує арабів сьогодні, та зміст єгипетського способу життя, пріорітети та цілі тогочасних єгиптян були зовсім іншими. Я жодним чином не намагаюся возвеличувати всю цю історію, навіть навпаки. Цю місцевість значно розпіарили ЗМІ в комерційних, туристичних цілях. Популярні джерела не тільки замовчують, а й спотворюють факти. Наприклад, існує згадка, що за часів фараонів — канібалізм та жертвопринесення людей були буденністю.

Поки вона говорила, я милувався її вродою: волоссям бронзового відтінку, виразними рисами обличчя. Жінка відчула на собі мій погляд.

— До речі, — все ж зупинилась вона на мить, — мене звати Ліза, а тебе?

— Олекса

— Приємно.

— Ти тут сама? — наважився запитати я.

— А мені варто про це непокоїтись?

Я замислився над її відповіддю. Складалося враження, наче вона знає про мене, та цілі моєї поїздки значно більше, аніж щось із того, що я вже встиг їй сказати.

Тим часом екскурсовод почав розповідати про Луксор і захоплюючу прогулянку, що чекала на нас. Одну з тих багатьох екскурсій які він проводив ще тисячам інших людей за рік.

Такий настрій сповнив мене не спроста. Магічне видовище: монументальні храми та скульптури, чия величність гнітила настільки, що я відчув тлінність, швидкоплинність буття і свою мізерну нікчемність у цьому безмежному світі, згодом перетворили цікаву пригоду на пекельне випробування.

Остап Хмарний

Далі буде…

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *